Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Іще не знаючи характеру і звичок мого дикуна, я роздумував, як убезпечити себе від його простосердої цікавості або від непередбачуваних учинків, одначе ці всі перестороги виявилися зайвими. П’ятниця настільки мене полюбив, був такою мірою делікатний та послужливий, що мої побоювання швидко розвіялися, а мої двері завжди залишалися відчиненими. Ніхто й ніколи не мав такого відданого, вірного і доброго слуги й товариша, яким був мій П’ятниця.

З кожним днем він іще більше подобався мені.

До того ж П’ятниця, як з’ясувалося, був надзвичайно розумним і кмітливим хлопцем. Мені дуже хотілося, щоб він був моїм співбесідником і мерщій навчився всього, що могло бути для нього корисним, а головне – щоб ми якомога швидше почали розуміти один одного. Тут, на острові, існування було непростим, а для нього ще й не зовсім зрозумілим. П’ятниці, позбавленому звичного оточення, треба було змінювати всі свої звички, вслухатися в незнайому мову та пристосовуватися до нових правил життя.

Проте він виявився розумним учнем, веселим, цікавим і старанним. Він по-дитячому радів, коли розумів мене і коли я його хвалив. Щодо моїх почуттів, то тепер мені жилося набагато легше та приємніше, і, якби не постійна загроза вторгнення войовничих дикунів, я погодився б до кінця своїх днів залишитися з П’ятницею на цьому острові…

Коли ми трохи звикли до спільного життя й один до одного, я подумав, що непогано б остаточно відучити П’ятницю від людожерських звичок. Годував я його переважно молочною їжею та хлібом; тепер я вважав, що настав час моєму дикунові змінити свої кулінарні вподобання і спробувати звичайного м’яса.

Дні за три після того, як ми оселилися в нашій фортеці, я взяв П’ятницю з собою на прогулянку. У мене був план привести козеня з далекого загону і приготувати м’ясну страву, щоб дати її тубільцеві. Та пройшовши тільки півшляху до лісу, ми помітили неподалік невелике стадо диких кіз. «Стій на місці!» – прошепотів я хлопцеві, потім скинув рушницю, прицілився і вистрілив. Одне козеня впало, решта врозтіч кинулися геть.

Тільки-но прогримів постріл, П’ятниця завмер, утупившись у вбиту тварину. Не в змозі збагнути, що сталося, він заходився обмацувати себе, вважаючи, що і його могло поранити. Довелося заспокоїти його й пояснити, що я не збирався шкодити йому; посміхаючись, я вказав йому на нерухоме козеня та звелів забрати тушу й нести її за мною. Поки він виконував моє доручення, я перезарядив рушницю.

У лісі, куди ми незабаром увійшли, я побачив птаха, схожого на яструба, що сидів на гілці. Маючи на меті дати П’ятниці ще один урок, я покликав його до себе, вказав на птаха, потім на рушницю в моїх руках і на землю під деревом, куди птах мав упасти після пострілу. Потім я скинув рушницю, вистрелив, і здобич каменем упала додолу. Мій дикун і цього разу здригнувся, але не злякався. П’ятниця підняв птаха, оглянув рану, а потім уважно дослідив цівку рушниці. Він уже не дивувався тому, що сталося, оскільки відразу зрозумів зв’язок пострілу й смертельної рани, проте я ніяк не міг розтлумачити приголомшеному П’ятниці, що саме змушує рушницю вивергати грізний вогонь і гуркіт. Адже він ніколи не бачив, як і чим я заряджаю рушницю, і вирішив, що всередині предмета, з яким я ніколи не розлучаюся, мешкає чарівна істота.

Зрозумівши це, він висловив цілковитий подив і кинувся танцювати навколо рушниці, висловлюючи їй своє поклоніння, та так бурхливо, що мені нічого не лишалося, окрім схопити П’ятницю за плече і трохи струснути, щоб привести до тями, оскільки в іншому разі він би, мабуть, спорудив на цьому місці вівтар. Удома я підгледів, як мій приятель шанобливо бесідує зі зброєю, не наважуючись до неї навіть наблизитися, а торкнутися – і поготів. Це було, як я здогадався, молитовне прохання, звернене до духа рушниці: не вбивати його…

Розділ 37

Виховання П’ятниці

Щойно мій супутник трохи отямився, я попросив його підняти та принести підстрелену дичину. Йому довелося пошукати здобич у траві, оскільки я лише поранив птаха, і він намагався відлетіти, але знову впав і завмер. Поки П’ятниця нишпорив у траві й ніс здобич, крутячи її в руках і пильно розглядаючи, я зарядив рушницю, сподіваючись іще пополювати. Одначе на шляху нам більше нічого не трапилося; діставшись загону, я подоїв кіз, зібрав молоко у глеки й вирішив, що час повертатися додому.

Козеня, яке ми принесли з собою, я оббілував. Потім, узявши добрячий кавалок свіжого м’яса, зварив його в казанку з корінням і приправами. Коли ми з П’ятницею сіли вечеряти, я пригостив його юшкою та шматком козлятини.

Частування йому сподобалось; але більше, ніж юшку, П’ятниця схвалив варене м’ясо. От тільки з сіллю в нас вийшла заковика. Показавши на горнятко з сіллю, що стояло на столі, він скривився, почав відпльовуватись і всіляко давав зрозуміти, що це дуже несмачно. У відповідь на це я лише посміхнувся і своєю чергою показав, що їжа без солі мені не подобається. Це дикуна не переконало; він іще довго гидливо морщився, коли я ставив на стіл до обіду сіль. Згодом, навчившись куховарити, П’ятниця примирився з моїм смаком, але приготована ним їжа завжди лишалася недосоленою.

За певний час я вирішив пригостити мого слугу ще й смаженим козеням. Для цього я розпалив багаття так, як роблять у нас в Англії, коли готують печеню на рожні. Щоб м’ясо краще засмажилося, я вбив дві міцні рогатини обабіч багаття, поклав упоперек жердину, прив’язав до неї шматок сирої козлятини й обертав його над вогнем, поки м’ясо не вкрилося золотавою скоринкою та не стало м’яким і ароматним. П’ятниця не відриваючись стежив за моїми рухами й тим, як я чаклую над рожном, шанобливо подавав ніж, яким я пробував, чи готова страва. Потім він обережно відніс на стіл свій шматок гарячого м’яса, який я йому запропонував. Захопленню його не було меж, щойно він уп’явся своїми міцними зубами в пригощання; сік стікав по його губах і підборіддю, очі блищали. Наївшися, П’ятниця оголосив мені, що від сьогодні він ніколи не їстиме людського м’яса, яке годі порівнювати з приготованою мною печенею.

Дуже хутко я посадив його до роботи. Давши йому ступку, я показав, як треба товкти ячмінь, щоб зерна