Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Розділ 38
Білі люди
Складно було знайти більш удячного слухача, ніж П’ятниця.
Я розповів йому про різні країни Європи, особливо докладно про мою батьківщину – Англію, про державний устрій, наші закони й звичаї, характер англійців, їхні звички, пояснив, як ми правимо богослужіння. П’ятниця зі жвавою цікавістю слухав про те, як ми торгуємо з іншими народами, плаваючи по морях на торговельних суднах.
Якось ми вирушили з ним поглянути на те місце, де сів на мілину корабель, на якому я поплив у свою останню подорож із Бразилії. Там уже і слідів не зосталося від нещасного судна, але я в наймеших подробицях розповів П’ятниці про все: і яка страшна була буря, і як ми намагалися врятуватися, і що сталося потім зі мною та екіпажем судна, який до останньої людини поглинуло море.
Показав я П’ятниці і шлюпку, яка майже розвалилася, – ту саму, на якій ми сподівалися дістатися острова. Я згадав, як колись безплідно намагався зрушити з піску важку посудину, щоб спустити її на воду, і як у розпачі кинув це заняття.
Дивлячись на уламки шлюпки, П’ятниця уважно слухав мене, але обличчя його залишалося замисленим. Я спитав, про що він думає, і мій супутник, трохи помовчавши, відповів:
– Я бачити такий пірога. Плавати те місце, де бути мій нарід…
Я не зовсім зрозумів значення цих слів: мабуть, схожу шлюпку принесло штормовими хвилями і викинуло на узбережжя там, де мешкали індіанці його племені. І не дивно – адже морські торговельні шляхи в Карибському морі пролягають серед підступних течій, рифів і дрібних островів, а люті урагани тут трапляються досить часто.
Потім П’ятниця пояснив, що якусь «сильно велику пірогу» було викинуто на берег бурею. Я уявив, як сталася катастрофа, і шлюпку відірвало від судна… Тієї миті я навіть не думав про моряків, мені не спадало на гадку, що у шлюпці могли бути люди, і я розпитував П’ятницю про те, який вигляд вона мала.
П’ятниця описав човен досить докладно, одначе лише після того, як він гордо мовив: «Ми врятували багато різний люди!» – я усвідомив усю важливість розповіді індіанця.
Я схопив його за руку й палко вигукнув:
– Там, у шлюпці, були білі люди?
– Так, – незворушно відповів П’ятниця. – Повний пірога білий люди.
– Скільки їх було? Що з ними трапилося?
– Вони живуть у мій нарід. Багато. – Він почав показувати на пальцях.
«Сімнадцять… – порахував я і подумав: – А чи не ті це моряки, які врятувалися з іспанського корабля, що розбився під час бурі об рифи біля нашого острова? Цілком можливо, що вони пересіли на велику шлюпку, а течія віднесла їх у відкрите море і прибила до землі дикунів…»
Я почав випитувати у П’ятниці подробиці.
– Ти точно знаєш, що всі білі люди живі? Що ніхто з них не захворів гнилою лихоманкою, не помер?
– П’ятниця не обдурювати пан. – Мій приятель навіть злегка образився. – Живий, – підтвердив він і показав мені чотири пальці, – стільки років живий білі люди. Мій нарід дає їм їсти…
– І ви їх не вбили, не з’їли за вашим звичаєм? – про всяк випадок обережно запитав я.
– Навіщо вбили? – П’ятниця здивовано глянув на мене. – Мир. Мій нарід допомагати білий брат́и. Наші з’їсти ворог тільки на війна, після битва.
На цьому ми закінчили розмову, і певний час я більше ні про що його не розпитував.
Минуло досить багато часу, і от якось погожої днини я вирішив із П’ятницею прогулятися на східне узбережжя острова. Колись ізвідти я вперше побачив невідому землю на обрії та вирішив, що це південноамериканський материк. Але щойно ми піднялися на узвишшя й перед нашими очима виникли обриси далеких берегів, мій приятель раптом голосно заволав, почав стрибати, кружляти, розмахувати руками і кликати мене.
Я кинувся до нього і спитав, що сталося.
– О радість! Дивись, пане! – вигукнув П’ятниця, указуючи в морську далечінь. – Там… Моя земля… Мій нарід!
Глянувши на щасливе обличчя індіанця, його блискучі очі та щире душевне поривання, я відчув, як стислося моє серце. Здавалося, він, наче птах, полинув би через море до рідних хиж. Одначе тієї самої миті в душі моїй зародився гіркий сум – я сумнівався, що мій вірний товариш і слуга такий уже відданий мені. Від цієї хвилини мені здавалося, що за першої-ліпшої нагоди П’ятниця повернеться до своїх одноплеменців і дуже швидко забуде і нову віру, і мене, і те, чого я навчив його.
«Мій дикун, – думав я, з підозрою позираючи на П’ятницю, – навіть, можливо, повернеться сюди зі своїми одноплеменцями, щоб поласувати моєю персоною… Недарма кажуть: вовка хоч як годуй, а він у ліс дивиться…»
Яким несправедливим був я, дурний, до мого вірного друга й помічника! Трохи згодом я щиро каявся в тому, що, ставши недовірливішим і холоднішим до П’ятниці, дав волю своїм порожнім фантазіям і недобрим почуттям. Я навіть удавався до хитрощів, воліючи змусити П’ятницю прохопитися, виказати нетерпляче бажання кинути мене та мерщій повернутися додому, до колишнього життя, але він залишався таким, як завжди: довірливим до моїх слів і зауважень, щиросердим, послужливим і цілком спокійним. Щодня П’ятниця прокидався на світанку раніше за мене, виконував усю хатню роботу, яку я йому доручав, а потім протягом усього дня невтомно працював…
Кілька тижнів тривали ці тортури.
За якийсь час отямившись, я так застидався своїх безглуздих підозр, що ледь не розплакався. Незабаром я остаточно заспокоївся, і наше життя стало звичним. Я цілком позбувся недовіри до свого товариша, тим більше що П’ятниця навіть не помітив того, що відбувалося зі мною. Це й було головним і вирішальним доказом його відданості й любові до мене.
Якось ми знову вирушили до далекого краю острова. Була негода, дув поривчастий вітер, і над морем висіла непроглядна мла. У середині дня ми опинилися на тому самому пагорбі, звідки за ясної погоди видніла батьківщина П’ятниці, зараз укрита туманом.
Я покликав мого супутника і запитав:
– Ти, як
