Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Коли ж пірогу нарешті було спущено на воду, я в захваті спостерігав за тим, як спритно й уміло П’ятниця поводиться з веслами і стерном. У його руках великий і важкий човен, здатний умістити два десятки людей, здавався легким, немов пір’їнка.
Я спитав П’ятницю, чи здається йому пірога надійною, і він відповів, що навіть шторм не завадить йому досягти мети.
Ми вирішили оснастити наше судно не тільки веслами, а й щоглою, вітрилом та якорем.
Для щогли я вибрав молоду кедрову сосну, наказав П’ятниці зрубати її та очистити від гілля й кори. Вітрилом я зайнявся сам. У мене в коморі лежало чимало старих корабельних вітрил, зокрема й розрізаних на частини. Та оскільки вони пролежали багато років, і я не дбав про те, щоб зберегти їх, більша частина тканини вже зотліла і була ні для чого не придатна. Одначе я все-таки знайшов два досить міцні шматки, що годилися за розмірами, зшив їх і зробив косе вітрило, подібне до тих, які в Англії називають «бараняча лопатка». Зазвичай під такими вітрилами ходять корабельні шлюпки.
Я вмів управляти косими вітрилами ще відтоді, коли тікав від маврів на баркасі, і міг швидко навчити цього нехитрого мистецтва П’ятницю.
Два місяці ми витратили на те, щоб установити щоглу, снасті й вітрила. До щогли я приладнав невеликий поворотний штаг, що дало пірозі змогу лавірувати й навіть іти проти вітру, а на кормі встановив кермо. Ми з П’ятницею були не дуже вмілими кораблебудівниками, але нас спонукало усвідомлення того, які важливі й потрібні ці всі прилади у відкритому морі, тому ми не шкодували праці.
Коли все було готово, я показав на практиці моєму дикунові, як поводитися з вітрилом, як ходити галсами й повертати за допомогою стерна. Невдовзі П’ятниця став справжнім мореходом, за одним винятком – він ніяк не міг уторопати, яким чином слід користуватися компасом і навіщо цей прилад потрібен у морі. Тубільці взагалі не здійснюють тривалих плавань, а під час коротких переходів між островами орієнтуються за зірками й сонцем. У цих краях не буває густих туманів, а похмура погода стоїть недовго, тому небесні світила видно майже завжди.
Настав двадцять сьомий рік мого ув’язнення на острові, і хоча останні три роки, які я провів разом із моїм П’ятницею, не можна було порівняти з колишньою самотністю, час цей можна було зіставити з цілим людським життям. День мого прибуття на острів я завжди святкував зі щирою вдячністю Богові за його милосердя. А тепер я мав іще більше причин дякувати Творцю – переді мною зажевріла надія на звільнення. Я вірив усім серцем, що до повернення на батьківщину мені лишилося пробути тут не більше за рік, одначе досі доглядав за своїми полями, збирав і сушив виноград, доїв кіз, лагодив огорожі й рибалив разом із моїм товаришем у нещасті.
Настав сезон дощів; один по одному на острів напосідалися шторми, і для того, щоб зберегти наш новий човен цілим, я привів його до тієї самої затоки, де колись причалював на плотах із майном загиблого корабля. Під час найвищого припливу П’ятниця викопав на суші невеликий басейн, досить просторий, щоб пірога лишалася в ньому на плаву; потім ми завели туди наше судно й відгородили басейн від затоки міцною греблею.
Тепер наш човен перебував на березі й водночас на воді, і найвищі хвилі прибою були йому не страшні. Щоб убезпечити пірогу від дощів, ми вкрили її товстим шаром гілляччя – вийшло щось подібне до куреня. Лишалося дочекатися листопада – на цей місяць я призначив відплиття П’ятниці.
Щойно настала гарна погода, я взявся готувати все, що необхідно для подорожі. Насамперед треба було зібрати достатній запас провізії та запакувати її так, щоб харчі не пошкодила солона вода. Уже за тиждень я розраховував зруйнувати під час припливу греблю і перегнати пірогу з басейну до затоки.
Якось уранці я порався по господарству, а П’ятниці доручив пошукати на узбережжі в піску гнізда зелених черепах. Черепашачі яйця були нашими звичайними ласощами. Не минуло й півгодини, як я побачив, що мій приятель мчить назад. Перестрибнувши через частокіл, П’ятниця кинувся до мене й, не встиг я розтулити рота і запитати, що сталося, заволав, задихаючись:
– О, мій пане! Лихо! Трапилося погане!
– Що таке, П’ятнице, кажи до пуття!
– Там… ох… – Він насилу віддихувався. – Там один, два, три човен! Один, два, три!
Знаючи його манеру висловлюватися, я вирішив, що човнів шість, але з’ясувалося, що все ж таки три.
– Ну й чого ти так злякався? – мовив я якомога спокійніше, щоб підбадьорити його. – Подумаєш, човни!
Одначе П’ятниця панікував і тремтів усім тілом. Виявляється, він узяв собі в голову, що ті дикуни, від яких він урятувався, знову прийшли по нього й тепер нишпорять по всьому острову, щоб відшукати і з’їсти його.
Довелося сказати йому, що я в такій самій небезпеці, тож при нагоді мене з’їдять із не меншим апетитом, аніж його. Але живими до рук канібалів ми не дамося, і, мабуть, доведеться битися з ними.
– Ти готовий битися, П’ятнице? – спитав я.
– П’ятниця стріляти! – відповів він. – Але їх багато, дуже багато!
– Нічого, – мовив я. – Усі вони розбіжаться після першого ж мушкетного пострілу. Я захищатиму тебе, а ти захистиш мене.
– П’ятниця померти, коли пан накаже померти! – твердо відповів мій вірний тубілець, уже опанувавши себе.
Ми з ним випили по великому ковтку рому, зарядили мисливські рушниці шротом і прихопили ще два пістолети. Я підвісив до пояса свою важку іржаву шаблю без піхов і дав П’ятниці теслярську сокиру.
Відтак я піднявся на схил пагорба над своїм сховищем і, дивлячись у підзорну трубу, нарахував на березі двадцять одного дикуна, трьох бранців і три піроги. Нескладно було здогадатися, що єдиною метою прибуття цієї орди був людожерський бенкет, варварський ритуал, який вони справляли після кожної перемоги в сутичках із сусідами.
Цього разу дикуни причалили не до того місця, звідки втік П’ятниця, а набагато ближче до нашої затоки. Берег там був більш положистим, і ліс підступав майже до
