Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Тепер, коли населення острова збільшилося рівно вдвічі, постало питання про харчі. Ми обидва мали щодня обідати й вечеряти, тому я вирішив збільшити посіви, знайшов нову ділянку та взявся розчищати землю і зводити огорожу. П’ятниця старанно допомагав мені. Я розповів йому про мету нашої складної та копіткої праці; його розчулило те, що я так про нього дбаю, і він намагався навіть у дрібницях бути мені корисним.
Безсумнівно, це був найщасливіший рік мого життя на острові.
Я вчив П’ятницю англійської мови, і незабаром він досить добре її опанував. Тепер мій тубілець знав назви і призначення майже всіх предметів, які вживалися в нашому побуті, географію тих місць, куди я його посилав, а такі слова, як «поле», «ферма», «грот», «бухта» «острів», – стали для нього найзвичайнішими.
Йому так подобалося бесідувати зі мною, що мій язик, який був бездіяльним протягом стількох років, іноді благав про помилування. Але й без цих тривалих розмов щиросердий, чуйний і добрий П’ятниця був для мене джерелом душевного підйому та порятунком від тягаря багаторічної самоти. Ми все дужче любили один одного.
Якось я запитав П’ятницю, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче повернутися на материк. Мій приятель заперечно похитав головою. Розмовляв він ламаною англійською, але вже добре розумів чужу для нього мову, і під час розмови я спитав, що являє собою плем’я, з якого він походить. Наскільки воно войовниче і чи траплялося йому перемагати в битвах?
П’ятниця зморщив лоба, роздумуючи, потім прибрав поважної постави й закинув голову.
– Так, ми краще за всіх битися! – гордо мовив він.
– Якщо ви билися краще від інших, – поставив я наступне запитання, – чому так вийшло, що ти потрапив у полон, га, П’ятнице?
– Наші багато побили їх, – була відповідь.
– І все ж таки, – допитував я, – ви розбили вороже плем’я дикунів, а тебе чомусь узяли в полон…
– Я був інший край, – похмуро бовкнув П’ятниця. – Їх побили, де мене не було, там наших було більше. Наші взяли – три, багато тисяч. Вороги схопили лишень один, два, три – і я.
– Чому ж плем’я не відняло тебе у ворогів?
– Наші багато побили…
– Чому ваші воїни не допомогли тобі? – повторив я, відчуваючи, що мені уривається терпець.
– У наших не було човнів, – зітхнув П’ятниця. – Троє і я зв’язали й кинули до піроги.
– Добре. А тепер скажи мені: твої одноплеменці теж з’їдають полонених? Увозять їх подалі від хиж, розкладають багаття, скачуть, мов чорти в пеклі, ріжуть людей?
– Так, – кивнув він. – Так треба. Ріжуть і їдять. Особливо сміливе серце.
– Де це відбувається?
– Де завгодно. Різні землі…
– А на наш острів твоє плем’я припливало?
– Так… І тут, і інші місця.
– І ти теж був серед цих воїнів, П’ятнице?
– Там. – Він махнув рукою на північний захід. Потім, схаменувшись, подивився на мене винуватими очима і збентежено додав: – Тебе ніде не видно… П’ятниця не їв би добрий пан, він любить, хто його врятував…
Це мене мало заспокоїло, тому що я уявив, як мій старанний, простосердий та ласкавий дикун бере участь у ритуальних бенкетах. І все-таки я повів П’ятницю, щоб він показав мені місце на березі, куди припливали його одноплеменці. Йшов він покірно, однак неохоче, показуючи, що не схвалює цю ідею. Але тут я мав особливий інтерес.
Ми дістались узбережжя, слідів перебування кровожерних тубільців там не лишилося, і я зрозумів, що плем’я П’ятниці було тут досить давно, а решту закінчили мусонні дощі, краби і птахи. Хлопець неохоче сказав мені, що припливав сюди тільки раз, що з собою привезли багатьох ворогів, двох жінок і навіть дитину. Полонених було двадцять. Оскільки П’ятниця досі не вмів рахувати більше п’яти, за кількістю пальців на одній руці, він склав на піску купку камінців, і я їх полічив.
Я спитав П’ятницю, чи далеко звідси до його землі й чи часто трапляється, що піроги його одноплеменців тонуть і не повертаються додому. Він відповів, що шлях не такий уже довгий та небезпечний, усі човни досягали далекого берега щасливо, тому що їм допомагали попутний вітер і течія. Спочатку я вирішив, що мій дикун має на увазі чергування припливів і відпливів, але з подальших пояснень зрозумів, що йдеться про течію, яка є ніби продовженням могутньої річки Ориноко, що впадає в море поблизу тих місць, де розташовується мій острів. Згодом я дізнався, що саме ця частина мого берега лежить просто напроти річкової дельти. Смуга ж землі, яку я бачив удалині на північному заході й раніше мав за материк, – ніщо інше, як великий острів Тринідад.
П’ятниця ледь устигав відповідати на мої запитання. Мене цікавило все про його батьківщину: яким є рельєф берега, чи спокійне море, які племена мешкають на цій землі… Він відповідав як міг і з великою готовністю, лише про своїх сусідів-індіанців твердив одне слово – «кариб». Я здогадався, що П’ятниця каже про карибські племена, які, згідно з останніми географічними відомостями, живуть на узбережжі Америки від гирла Ориноко до острова Сен-Мартен. Далі було набагато цікавіше. Мій слуга повідомив, що «за місяцем» – іншими словами, на заході, – є такі самі, як «пан», білі бородаті чоловіки. Ці люди багато вбивають. Я зрозумів, що йдеться про іспанських конкістадорів, які зажили в усьому світі лихої слави своїми завоюваннями і жорстоким знищенням індіанських племен.
Утім, я обережно поцікавився у П’ятниці, чи можна якось потрапити до «бородатих людей» з нашого острова. Він відповів: «Так, можна. Треба плисти два пірога…» Із цього я виснував, що хлопець має на увазі судно завбільшки як два середні човни.
Наша бесіда заспокоїла мене і дала надію на те, що рано чи пізно моє ув’язнення скінчиться. І в цьому мені допоможе П’ятниця…
Мій вірний дикун часто спостерігав за тим, як я читаю Біблію. Коли ж він навчився розмовляти зі мною і вже краще розумів мене, я подумав, що було б непогано пояснити йому, що
