Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Спочатку я запитав П’ятницю:

– Як ти гадаєш, хто тебе створив?

Він не зрозумів мене, вважаючи, що йдеться про його батька. Тоді я сформулював запитання інакше:

– А хто створив море і землю, гори й ліси, місяць, зірки та сонце?

– Старий Бенамукі, – була відповідь. – Він живе високо-високо, вище за всіх. Старшого від нього немає!

Тоді я поцікавився, чому старому Бенамукі, якщо він така важлива персона, не вклоняються подібно до того, як на моїй землі вшановують нашого Бога.

– Ось, навіть книжку про це написано. – Я кивнув на Біблію, що лежала в мене на колінах.

П’ятниця замислився. Потім із поважним виглядом мовив:

– Усі на світі хвалять його.

– А куди йдуть люди твого племені, коли вмирають?

– Вони і я йти до Бенамукі.

– І ті, хто вас їсть? – розпитував я. – І ті, кого з’їдаєте ви самі, теж ідуть до шановного старого Бенамукі?

– Усі! – пролунала рішуча відповідь.

– Знаєш, мій милий П’ятнице, – жартома мовив я, – у нас усе простіше. Для того, щоб потрапити на небо, зовсім не треба, щоб тобою пообідали…

Мені сподобалося бесідувати з ним на ці важливі та складні для кожної людини теми, тим більше що П’ятниця слухав дуже уважно. Якось теплого вечора ми спустилися до моря і влаштувалися поруч на березі. Сонце вже закотилося, море тихо облизувало дрібну рінь, змішану з піском; на серці в мене було спокійно й урочисто.

– Творець усього світу живе на небі, – сказав я йому, – так навчає людей моя віра. Він там, десь поміж мерехтливих зірок… Поглянь, як це далеко від нас, П’ятнице…

– Так, – погодився мій учень, дивлячись на зірки.

– Одначе це не головне, – вів я далі. – Усемогутній Бог не тільки керує світом, він іще справедливий та суворий. Він може подарувати людині все, але може й відняти в неї все. Щоб людина знала про це, Творець послав до людей свого сина – Ісуса Христа, який прийшов урятувати нас усіх від гріхів і навчити терпіння й молитви…

Так поступово я відкривав П’ятниці священні таємниці християнської релігії. Той слухав мене з цікавістю; часто він сам, коли мав вільний час, ішов на узбережжя. Найбільше йому подобалися мої розповіді про воскресіння Ісуса.

Якось П’ятниця, замислено дивлячись на мене, зауважив:

– Якщо твій Бог далеко, вище за сонце, і все-таки його чують усі люди, значить, він набагато більший та дужчий за Бенамукі. Наші підіймаються в гори, де Бенамукі живе, і тільки там він їх чути. Із моєї хижі – ні.

– А ти ходив у гори, розмовляв із ним? – запитав я.

– Ні. – П’ятниця похитав головою. – Молоді ніколи не ходять, тільки старі. Ми їх звати увокекі. Вони підіймаються на високу гору й розмовляти з Бенамукі – як зараз П’ятниця з паном, – а потім нести нам його слова.

Я зрозумів, що мій учень каже про індіанських жерців. Я навіть не намагався його переконати на інше – обман і невігластво ще й досі поширені не тільки серед язичників, а й у християнському світі…

Найскладнішою для нас стала тема нечистої сили.

Я бачив, що П’ятниця мене не розуміє: він був добрим від народження і ніяк не міг погодитися з тим, що існує сила, яка прагне не тільки згубити людину, а й змусити її саму чинити погано. Мої пояснення про походження злого духа, його хитрощі, підступи та ненависть, про слабкість людини і поклоніння дияволові, який набуває тисячі подоб, були порожнім звуком.

– Пан казав, що Бог дужий і могутній? – П’ятниця запитально глянув на мене. – Так? Сильніше за диявол?

Я енергійно закивав у відповідь, заздалегідь знаючи, про що він зараз казатиме.

– Якщо Бог більший за злого духа, – вів далі П’ятниця, – чому він не вбити диявол, щоб зла не було зовсім?!

Він вимогливо чекав на відповідь, і мені нічого не лишалося, як найпростішими словами пояснити, що диявола буде покарано в день Страшного суду, він згорить у вічному вогні… Проте мого дикуна ці слова лише роздратували. Він відмахнувся від мене, як від набридливої мухи, і обурено вигукнув:

– Навіщо так довго чекати? Чому не сьогодні? П’ятниця не хоче чекати!

– У мене немає відповіді на це твоє «чому»! – зрештою розлютився я. – Ти краще спитай, чому ми обидва досі живі? Адже ми теж грішимо і засмучуємо Бога, а він терпить і навіть прощає…

П’ятниця замислився, потім скочив на ноги й почав походжати навколо мене, безперервно повторюючи: «Добре, добре, це добре. Бог простить усіх злих. Треба покаятися…»

Я дивився на нього, не розуміючи, поки остаточно не второпав, що мій індіанець, наївна і водночас глибока натура, сам у всьому розбереться, сам прийде до Бога, полюбить Христа і зненавидить ворогів роду людського. Мені лишалося тільки палко молитися за душу мого чудового товариша й помічника в усіх справах – нинішніх і майбутніх…

Минуло три роки. Бесідуючи з П’ятницею й читаючи йому Біблію, я багато чого вчився і сам; те, чого я раніше не знав або не тямив, відкрилося мені. Я не знаю, чи зміг я повністю змінити натуру мого дикуна, але сам я щодня дякував Богові за те, що він послав мені такого товариша. Я більше не був самотній, життя моє стало повнішим і радіснішим. Ці три роки я прожив разом із П’ятницею в душевному мирі та щасті, якщо, звичайно, є ще на землі цілковите щастя. «Як було б добре, – часто думав я, мріючи, – повернутися разом із ним до Англії. Зі мною поруч завжди був би відданий друг, на якого можна покластися».

Мій П’ятниця поступово ставав добрим християнином, навіть кращим за мене. Він був щирішим, молодшим, його не пригнічував тягар минулого…

З часом він почав набагато краще розмовляти англійською, хоча й спотворював, як і раніше, деякі складні слова, а фрази будував по-тубільському. Зате розумів він тепер практично все. У дощові дні я розповідав йому про свої пригоди, і він слухав мене зачаровано, як дитина слухає стару казку. Особливо П’ятниця цікавився подробицями мого життя на острові в перші роки після катастрофи. Про свої лиха і страждання я не казав; мені кортіло, щоб цей зовсім іще молодий чоловік збагнув: за жодних обставин не треба впадати у відчай. Розповідав я і про те, чого навчився тут.

Я відкрив моєму цікавому приятелеві