Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Перше, що мені спало на думку, коли я розплющив очі: та це ж мій власний слід на піску! Це я його залишив, коли ходив поглянути на човен, а потім босий повертався назад. Тоді несподівано почалася злива, а я не захопив із собою парасольки, тому довелося скинути камзол і чоботи й сховатися в лісі під крислатим деревом… От чим пояснюється те, що слід виявився не на моїй звичній стежці.

Ці думки додали мені сміливості.

Я залишив свою нору, захопивши порожні глеки для води. Запас провізії в мене суттєво зменшився, адже я поповнював його щодня, а те, що було в льоху, за той час, поки я лежав непритомний, зіпсувалося. Перед тим як піти, я пожував зачерствілого коржа, запивши його залишками води. Окрім того, своїх кіз я доїв щовечора або принаймні щоранку, а тепер не робив цього вже кілька днів, і це тривожило мене. У них могло зникнути молоко – так, на лихо, і трапилося: кілька тварин серйозно захворіли.

Я поквапився на ферму відразу по тому, як поповнив запас свіжої води. Але навіть спускаючись до джерела, я все одно повсякчас прислухався й озирався; я навіть не взяв із собою рушниці, щоб підстрелити якусь пташину, – звук пострілу міг мене виказати. Згодом, коли мені таки вдалося перемогти страх, я вирушив доїти кіз…

Минуло кілька днів, і я посмілішав, оскільки навколо не було нічого підозрілого. Моє стадо поводилося як зазвичай – мирно скубло травичку й жувало сіно; папуга не виявляв неспокою, а кішки пустували на осонні. Лишалося тільки посміятися з моїх шалених фантазій.

Попри це я вирішив іще раз поглянути на лиховісний слід, щоб більше не зосталося сумнівів. Досить переконатися, що це відбиток моєї ноги – і страху кінець. Одначе на пустельному піщаному березі я відразу збагнув, що мої здогадки зовсім безпідставні. Я ніколи не проходив тут босий – ані під час дощу, ані за сонячної погоди, а ліс, де я переховувався від короткої зливи, був на протилежному боці від пляжу. Та що там казати – досить порівняти слід на піску з підошвою мого чобота: відбиток був набагато більшим, аніж моя власна підошва!

Я затремтів, як у пропасниці, і позадкував, дико озираючись. Отже, більше немає сумнівів: на моєму острові справді хтось був. Можливо, ще й зараз по ньому блукають невідомі люди і щохвилини на мене чигає небезпека.

Очікування зла у сто разів гірше за саме зло.

Поки я мчав до своєї фортеці, щомиті лякаючись власної тіні, мій розум знову затьмарився настільки, що мені нестерпно закортіло розтрощити на друзки всі огорожі й частоколи, розігнати кіз, зруйнувати намет і печеру, розбити начиння – і тільки для того, щоб ніхто не виявив на острові людської присутності. Тієї миті я навіть не думав про те, де переховуватимуся сам… Але, дякувати Богові, поки я біг до сховища, думки мої прояснішали, і в печеру я вже входив набагато спокійніше, хоча й почувався пригніченим.

І дійсно, страх можливого нещастя тяжче пережити, ніж саме нещастя. У важкій дрімоті я проворочався цілу ніч, під ранок забувся тривожним сном, а коли прокинувся, почувався набагато краще. Я почав міркувати значно спокійніше й ось якого висновку дійшов.

Мій острів незаселений, це так, але він лежить неподалік материка чи інших островів, можливо, населених тубільцями. Сюди, до острова, багатого на дичину й рослинність, дикунів могло приваблювати прагнення розширити свої володіння, або ж їхні легкі піроги час від часу приносить течією чи раптовим вітром. Хай там як, вони, швидше за все, періодично відвідують острів. За п’ятнадцять років я не зустрічав жодного тубільця, але це нічого не означає – я і свого острова до пуття не знав, а жив і освоював тільки ті місця, куди мене закинула катастрофа. Окрім того, якщо дикуни й висаджувалися на берег, то ненадовго, в іншому разі за ці роки я б виявив більш явні сліди їхньої присутності. Либонь, вони були тут зовсім недовго й відразу пливли геть, скориставшися зміною припливів і відпливів.

Це означало, що мені необхідно убезпечити себе на випадок, якщо раптом вони з’являться на узбережжі. Тобто подбати про надійне сховище, у якому я можу перебути, помітивши щось підозріле…

Я обійшов своє сховище і відразу побачив, що зовнішній вихід із мого підземного ходу нічим не захищений. Три роки тому я посадив за частоколом дерева, і тепер вони розрослися, але перед входом до підземної галереї утворився невеликий утоптаний майданчик. Я виправив цей недолік, а до того ж забив кілками проміжки між деревами – тепер вони стояли суцільною стіною. Мій форт був оточений подвійним кільцем захисту, який я також зміцнив: засипав землею, піском, гіллям і старим корінням простір між живоплотом і частоколом. І це ще не все! У мене в коморі зберігалися сім мушкетів, привезених із корабля. Я зарядив їх і подібно до морських гармат помістив у вузькі бійниці, які залишив у зовнішній стіні. Тепер я був готовий відбити будь-який напад.

Чимало місяців я витратив на роботу, але й на цьому не зупинився. Усю луговину перед моєю фортецею я засадив схожими на верби деревами. Вони добре та швидко прижилися. За два роки там уже шумів молодий гайок, який незабаром мав стати зовсім непролазним, і навряд чи комусь могло спати на думку, що за ним ховається людське житло. Щоб дістатися додому, я користувався підземною галереєю – її я теж добре укріпив.

Отже, я вжив усіх заходів, щоб убезпечити себе від раптового нашестя і дати гідну відсіч ворогам. Я працював не покладаючи рук, хоча підбатожувала мене не реальна небезпека, а викликаний нею панічний жах.

У ці ж місяці я не забував і про буденні справи.

Мені доводилося постійно доглядати своє стадо, адже кози годували й одягали мене. Я тепер рідше полював, зберігаючи час для іншої роботи. Поголів’я кіз зростало, і я розмірковував, як уберегти їх від чужих очей у разі небезпеки. Звичайно, можна було б викопати велику печеру і за потреби заганяти їх туди, але я обмежився тим, що почав споруджувати ще кілька загонів у таких потаємних місцях, де їх нелегко було знайти. У цих загонах я збирався розмістити козенят