Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Уранці, щойно прокинувшись, я почав збиратися назад. Про те, щоб знову плисти морем, годі було й думати – я досить натерпівся страху й розумів, що це було б щирою нерозважністю. Я довго міркував, як доправити мій човен додому. Західний берег острова був мені геть незнайомий, і все ж таки я повільно рухався вздовж узбережжя, намагаючись відшукати безпечне сховище для піроги, – дуже вже мені не хотілося кидати її напризволяще. Мені пощастило: за кілька миль я натрапив на невеличку тиху затоку, яка глибоко вдавалася в суходіл, поступово звужуючись і міліючи. Там я і знайшов для свого човна притулок, ніби спеціально приготований док. Я зійшов на берег і оглянув околиці.

Виявляється, я перебував зовсім поруч із тим місцем, де колись поставив тичину-мітку в прибережному піску. Прив’язавши пірогу на стоянці, я прихопив тільки рушниці й парасольку – було дуже спекотно – і знову вирушив у путь. Після морських пригод, які ледь не скінчилися лихом, довга дорога суходолом видалася мені дуже приємною. Ще не почало сутеніти, коли я дістався своєї лісової дачі, де все було в доброму стані, зокрема й курінь.

Щойно перелізши через частокіл, я впав у затінку, мов підкошений, та моментально заснув. Нещодавні події відібрали всі мої сили. Серед ночі мене розбудив чийсь хрипкий вигук: «Робін… Робін… Робін Крузо! Бідолашний Робін Крузо! Де ти?!» Змучений безкінечним веслуванням, тривалим переходом, спекою, я ніяк не міг отямитися, і мені здавалося, що цей голос я чув уві сні. Коли ж мене знову настійливо покликали: «Робінзон Крузо!» – я в паніці скочив і почав дико роззиратися.

Голос не змовкав, і раптом у сутінку мій погляд наштовхнувся на птаха, який сидів на огорожі. Це був мій папуга, що вперто повторював те саме: «Робіне, як ти сюди потрапив?» Я сам, забавляючись, навчив папугу цих кількох фраз і тепер, побачивши свого Попку, полегшено розсміявся, кликаючи його. Як він потрапив сюди, мій приятель і співбесідник? Я простяг руку, папуга злетів і, влаштувавшись на великому пальці моєї руки, вже набагато спокійніше прохрипів: «Бідолашний Робінзон!»

Дочекавшися світанку, ми разом вирушили додому.

Чесно кажучи, пристрасть до морських подорожей зникла в мене надовго. Я повернувся до звичних справ і турбот. Іще один рік минув тихо й самотньо.

Увесь цей час пішов у мене на вдосконалювання в ремеслах. Теслював я вже як справжній майстер, особливо якщо враховувати, що багатьох знарядь мені бракувало. І в гончарній справі я поступово досяг помітних успіхів – навчився користуватися гончарним кругом, який сам і виготовив із підручного матеріалу. Посуд тепер виходив у мене гладенький, правильної форми. Особливу втіху приніс мені той день, коли я виліпив собі люльку, випалив її згідно з усіма правилами, і вона виявилася досить міцною, а головне – тяглася як треба. До того ж перша виліплена мною люлька була далеко не такою досконалою. Тепер моя мрія здійснилася: під час перерви в роботі я міг, набивши трубку тютюнцем, покурювати в затінку під навісом.

Велику винахідливість виявив я і в плетінні кошиків. Їх стало в мене безліч, на всі випадки життя: для зерна й винограду, трави і полін, риби та хлібів; деякі слугували для перенесення речей і навіть для сміття. Вирушаючи на полювання, я брав із собою спеціальний кошик, щоб, наприклад, убивши козу, оббілувати й підвісити тушу, а частину м’яса доправити в кошику додому. Якщо мені вдавалося знайти черепашачі яйця, то я міг забрати їх усі одразу…

День змінювався ніччю, сонце – дощем, припливи – відпливами; я остаточно забув не тільки великі міста й країни – я не пам’ятав навіть, який вигляд мало моє обличчя колись.

Розділ 28

Робінзон-фермер

На одинадцятому році мого перебування на незаселеному острові запаси пороху добігли кінця. Ця втрата була дуже відчутною, оскільки замінити порох я не міг нічим. Мене це неабияк стурбувало.

Іще на третьому році мого життя тут я спіймав і приручив молоду кізочку. Я хотів знайти їй пару, та в мене нічого не вийшло. Бідна кізочка лишилася сама і постаріла без потомства. Померла вона вже в похилому віці – мені не стало духу пустити її на печеню.

Відтоді мене не полишала думка спробувати ловити кіз живцем. Особливо кортіло мені завести дійну козу з козенятами. Спочатку я ставив тенета, які, оскільки не мав сталевого дроту, робив із мотузки. Кози в них потрапляли, але відразу ж рвали неміцну мотузку, а принаду з’їдали. Пробував я і «вовчі ями». У тих місцях, де кіз було багато, я викопав кілька заглиблень, накрив їх рогожею та накидав зверху сіна й листя. Тварини приходили – я бачив навколо ям відбитки козячих копит, – з’їдали корм і йшли геть. Але я не впав у розпуку, трохи змінив вигляд пастки, і вже наступного дня в одній з ям ревів старий цап, а в другій, більшій, мекали козенята – один самець і дві самички.

Цапа я випустив на волю, і він, злісно боднувши дерево, яке трапилося по дорозі, побрів геть, а козенят добув одного за одним із ями, зв’язав їм ноги мотузкою та ледве дотяг додому.

Дикі кози – тварини кмітливі і, якщо з ними розумно поводитися, дуже швидко стають майже ручними. Мої троє козенят були такі налякані, що тривалий час не хотіли торкатися сіна, яким я намагався їх нагодувати. Вони жалісно мекали й тулилися одне до одного у своєму загінчику; але за двійко днів, коли я підклав їм свіжого гілля та колосся пшениці, мої бранці здались і припинили голодування.

Я задумав завести ціле стадо, розуміючи, що це єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом, коли в мене закінчаться порох і шріт. Спочатку я вирішив спорудити огороджений вигін для кіз, щоб вони не втекли до своїх диких родичів. Тому й заходився шукати годяще місце для утримування майбутнього стада, де тварини були б забезпечені водою, травою й захистом від сонця.

Мені пощастило – незабаром я знайшов рівну й широку луговину; були тут невеликі джерела з прозорою водою, а на протилежному боці ріс невеликий гайок. Спершу я збирався обгородити всю луговину частоколом завдовжки в дві милі – мені вистачило б часу на огорожу і в п’ять разів більшу, – а потім зрозумів, що це