Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Коли я закінчив, моя шляхетна красуня-пірога лежала на боці в лісі на пагорбку, подібно до гостроносого голландського черевика-сабо. Звідси до моря було понад сто ярдів, і я був готовий здолати будь-які труднощі, аби дістатися води. Передовсім я заходився знімати дерен і зайву землю, щоб утворився положистий спуск до бухти. Робота була каторжна, але я втішався думкою про волю, переконуючи себе, що просто так нікому вона не дістається. Коли, на мою думку, все було готово, праця моя виявилася марною. Історія зі шлюпкою повторилася: я не зміг зрушити з місця свою пірогу ні на дюйм.
Ледь не плачучи з безсилого відчаю, я кинувся рити канал, адже якщо човен не можна доправити до моря, то нехай тоді вода прийде до нього сама! Та, копнувши кілька разів, я зупинився, сумно глянув на велику пірогу, що переможно задерла ніс до неба, і гірко посміхнувся. Запальність моя охолола; підрахувавши подумки глибину та ширину каналу, а також обсяг ґрунту, який може вирити за день один грабар, я зрозумів, що мені знадобиться цілий десяток років для цієї роботи. Так і лишилася моя перша пірога стояти на краю пагорба…
Настала четверта річниця мого життя на острові. Я зустрів її працею й молитвою. Вечори я проводив у компанії мого пса, папуги та гулящої кішки з численним виводком. Як звичайно цієї пори, дощило і пахнуло ваніллю – десь поблизу зацвів місячний кактус, чиї квітки розпускаються та в’януть за одну ніч. Після казусу з пірогою гординя моя поменшала, оскільки я втямив, що не треба бажати більшого, ніж Господь дав тобі сьогодні. Та й чого мені було бажати, якщо я вже майже нічого не потребував?
Розділ 25
Думки про вічне й тимчасове
Я був хазяїном острова й одноосібно розпоряджався цілим царством. У мене не було ні ворогів, ні заздрісників, як не було і спокус. Я сіяв хліб і добував дичини саме стільки, щоб вистачило мені й моїм тваринам. На острові було безліч черепах, проте я лише зрідка вбивав по одній, щоб поласувати ніжним м’ясом. Тут росло стільки лісу, що можна було б збудувати цілий флот, і досить винограду, щоб наповнити трюми цих суден вином та родзинками… Але я цінував тільки те, що дарувало мені задоволення й давало змогу почуватися здоровим і бадьорим. Причому в таких кількостях, скільки треба було для безтурботного душевного стану. Мені допомагали в цьому природа, праця, досвід і тривалі самотні роздуми.
Іноді, дивлячись на жменьку золота й срібла, взятого в капітанській каюті на кораблі, я запитував себе: навіщо мені цей непотрібний мотлох? Я готовий усе до копійки віддати за десяток люльок для тютюну або ручний млин, щоб молоти вирощене мною зерно. Мені б не завадили шестипенсовий пакетик насіння ріпи або моркви, жменя гороху чи бобів. А вже половину срібла я б точно заплатив за пляшечку чорнила… Мені і справді бракувало звичних у колишньому житті дрібниць, але я навчився дивитися на такі речі простіше, легко відмовляючи собі багато в чому. Я навчився в усьому бачити насамперед світлі боки, а вже потім темні, й пам’ятати про те, що в мене є, а не про те, що я втратив.
Після сухарів закінчилися чорнила, і з неможливістю продовжувати записи в щоденнику я довго не міг примиритися. Певний час папір і перо були моїми єдиними співбесідниками на острові, і це давало мені змогу не тільки зберегти дар зв’язного мовлення, а й не опуститися до дикості. Утім, я не забував про Біблію та намагався не пропустити жодної неділі, щоб почитати велику книжку.
Одяг мій також почав обтріпуватися, білизна зносилася. Щоправда, лишалося близько трьох дюжин матроських руб у клітинку, які я беріг, ніби зіницю ока. Річ у тому, що в тутешньому кліматі я міг би обійтися й без одягу, але в сорочці було легше терпіти пекельну спеку, яка іноді падала на острів. Промені тропічного сонця спалювали відкриту шкіру до пухирів, а тканина захищала мої руки, плечі та спину – адже лікувальних бальзамів, окрім козячого жиру, я не мав. Під таким сонцем не можна було походжати, не покривши голови, – потім мене мучила надзвичайно сильна мігрень. Для прохолоднішої погоди годилися й матроські фуфайки, але їх у мене було лише кілька штук.
Поміркувавши, я вирішив полагодити те, що в мене зосталося від одягу, і спочатку став закрійником, а потім узявся опановувати кравецьке ремесло. Сміх та й годі! Якби хтось міг бачити, як невміло я чикрижу ножицями зношені камзоли й пришиваю на живу нитку штани… Звичайно, перш за все мені була потрібна куртка, і сяк-так я її пошив, причому не одну, а аж три. Щодо штанів, то тут я зазнав ганебної поразки.
Проте незабаром я знайшов спосіб запастися новим одягом. У мене накопичилося багато шкурок убитих на полюванні тварин. Кожну з них я попередньо просушував на сонці, розтягнувши на тичках. Через мою недосвідченість перші шкурки вийшли невдалими – я їх перетримав на осонні, й вони стали жорсткими, мов дерево. Але деякі зберегли м’якість; якраз із них я пошив собі шапку хутром назовні, щоб захиститися від дощів. Успіх мене надихнув настільки, що наступними моїми обновками стали шкіряні штани й куртка. Штани вийшли короткими, до колін, і широкими; просторою вийшла і куртка. Кроїв я так навмисне: новий одяг потрібен був мені не стільки для тепла, скільки для захисту від сонця й дощу. У дощ уся вода стікала по довгому хутрі, а я залишався сухим.
Тесля я був так собі, а кравець – іще гірший. Тільки тепер я зрозумів, як багато посидючості й терплячості потребує це ремесло. Особливо коли взявся робити парасольку, яка забрала в мене всі сили. Я бачив, як у Бразилії виготовляють парасольки, – там у них велика потреба через нестерпну спеку. На моєму острові було анітрохи не прохолодніше, та й під час дощу я був змушений часто виходити з печери або намету… Що
