Робінзон Крузо - Даніель Дефо

19 липня

Дорогою мій виноград зім’явся; уцілілі грона я розвісив сушити. Те саме я зробив, прийшовши вранці наступного дня за своїм урожаєм у долину. Я взяв із собою мішки, але відразу зрозумів, що виноград мені до будинку не донести, оскільки нижчі грона будуть розчавлені вагою верхніх. Я вибрав сонячне місце й улаштував сушильню, сподіваючись за певний час отримати готові родзинки. Решту їстівних плодів було доправлено до мого льоху.

Усе частіше я розмірковував над тим, щоб оселитися тут, але розум підказував мені інше. Бентежила мене не тільки віддаленість від узбережжя, а й те, що щоразу, коли я залишав зібрані плоди на землі, наступного ранку я знаходив їх розтоптаними та погризеними зубами невідомих мені мешканців долини…

Проте мені так сподобалося це місце, що я провів тут, працюючи, майже весь кінець липня. Збудував собі курінець, огородив подвійним частоколом заввишки чотири фути, спорудив приставну драбину. Загалом, убезпечив себе, як і в старому житлі. Іноді я залишався тут на кілька днів поспіль; тепер, посміювався я, маю резиденцію на березі моря та маєток у чарівній долині.

Коли в серпні почався дощовий сезон, мені довелося повернутися додому – в мою фортецю під пагорбом. Безумовно, я міг би накрити курінь парусиною та утеплити його, але тут не було ні пагорба, що надійно захищав би моє житло від вітру, ні печери на випадок тривалих злив.

3 серпня

Увесь виноград, зібраний у долині, чудово висох. У мене вийшло близько двохсот великих грон чудових родзинок, які я зніс до льоху. І вчасно: із середини серпня до жовтня зливи тривали майже безперервно. Іноді вони перетворювалися на справжні водоспади, і я по кілька діб не висовувався з печери.

Тоді ж таки трапилася дивовижна подія.

Одна з моїх кішок давно втекла; я вирішив, що вона загинула, і довго сумував через це. Друга затужила та незабаром здохла – вони були сестрами й ніжно дружили, забавляючи мене. І раптом ця зникла кішка повернулася до мене в печеру, та не сама, а з трьома кошенятами цілком європейської зовнішності. Я бачив на острові тварин, подібних до диких котів, але ніяк не припускав такого розвитку подій. Від цих трьох кошенят згодом розвелося незліченне потомство, таке галасливе й ненажерливе, що часом мені навіть доводилося шкодувати, що колись я врятував наших кішок із корабля.

Уникаючи сирості, я не виходив зі сховища, хоча розумів, що час добувати собі їжу. Вийшов лише двічі: першого разу вбив цапа, а другого, 26 серпня, знайшов на березі величезну черепаху. Моє меню цієї дощової пори було простим і поживним: сніданок – родзинки, обід – шматок смаженої козлятини або черепашачого м’яса, фрукти; вечеря складалася з черепашачих яєць.

Щоб не сидіти без діла під час дощів, я взявся за свій таємний підземний хід, розширив його, укріпив і збив із дощок двері, які зсередини замикалися на дерев’яну клямку. Тепер я міг повертатися додому з будь-якою ношею, не користуючись драбиною.

30 вересня

Рівно рік, як я потрапив на острів. Я спустився на берег до свого календаря і глянув на останній карб. «Скільки ще днів і ночей маю тут провести?» – сумно подумав я. Обрій був так само пустельним. Проте серце моє не полишали віра, воля до життя й готовність подолати будь-які труднощі.

Розділ 20

Завершення щоденника

Чорнила залишалося дедалі менше, і я дійшов думки, що записувати треба тільки найзначніші події.

Помітивши, що в цих широтах дощова пора року чергується з посушливою, я зробив висновки, які, на жаль, не допомогли мені уникнути помилок. У мене був невеликий запас насіння ячменю та пшениці, і от, дочекавшись закінчення дощів, я вирішив їх посіяти. Задумано – зроблено. Я скопав своєю незграбною лопатою клапоть землі, поділив його навпіл і зайнявся хліборобством. Усього насіння я не використав, залишивши по жменьці й того, й того. І добре, що я вчинив саме так, – із першого мого посіву жодна насінина не зійшла, тому що настала тривала спека. Я поливав своє поле джерельною водою, проте все було марно. До наступної весни не з’явилося жодного паростка.

Збережене насіння я посадив в іншому, нижчому та вологішому місці, і воно дало рясний урожай. Проте, оскільки і в цьому випадку я відклав частину насіння на запас, він виявився невеликий. І все ж таки це був початок. У той самий час – а то було приблизно в листопаді – я відвідав мою «дачу» в долині та виявив, що огорожі, зрубані в наближчому гайку, пустили пагони на зразок верби й мій частокіл зазеленів. Я акуратно підрівняв його, і протягом трьох років він так розрісся, що із зелені вийшло шатро, яке давало густу тінь. Це підказало мені посадити такі самі деревця всередині моєї старої фортеці, що я й зробив, відступивши на вісім ярдів від частоколу. Саджанці прийнялися, і цей живопліт вкрив мене від палючого проміння сонця та добре прислужився, про що я розповім згодом.

Виходячи з власних спостережень, я склав календар, позначивши там дощові й посушливі місяці. Це мені стало у пригоді для вирощування хліба. І не тільки. Знаючи, як згубно діє на здоров’я сезон тропічних дощів, я заздалегідь запасався водою та провізією, адже мені доводилося тривалий час перебувати в печері.

Залежно від напрямку вітрів, дощі помітно відрізнялись один від одного: вони були то зливами, то нетривалими, а часом між ними по кілька днів сяяло сонце. Мені, як і раніше, не вистачало багатьох речей у господарстві, і, сидячи в печері під час штормів, я користався вимушеним ув’язненням для занять ремеслом. Так, наприклад, я не раз намагався сплести кошик, одначе завжди мені бракувало годящих прутів. Я знав, як це роблять, – іще в дитинстві мені часто доводилося спостерігати за працею сусіди-кошикаря. Він мав приятельські стосунки з моїми батьками, і матінка мене до нього відпускала. Я не тільки з цікавістю спостерігав за роботою моторних рук старого, а й допомагав йому. Тому вся заковика була в матеріалі.

Так тривало, поки мені не спало на думку: а чи не згодяться для кошика гнучкі гілки тих дерев, які я використав, зводячи живопліт? Адже в Європі кошики й короби плетуть із липового лика, берести, лози чи пагонів верби, на яку мої деревця дуже схожі. Прийшовши вкотре в долину, я нарізав