Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Завзято взявшись до роботи, я за три місяці все підготував. Коли огорожу було закінчено, я перевів на пасовище моїх трьох, уже ручних, козенят, постійно відвідував їх, підгодовував ячмінним та пшеничним колоссям; вода дзюрчала просто на огородженій ділянці, я стежив за тим, щоб у дощову погоду козенята перебували в спеціально побудованому для них хліві.
За півтора роки моє стадо збільшилося до дванадцяти голів, а ще за два роки – до сорока трьох. Я розбив ділянку на п’ять загонів, з’єднаних між собою, – так мені було зручніше поратися з козами. Окрім м’яса, якого в мене тепер було вдосталь, з’явилася можливість доїти кіз, і це мене радувало: інколи я отримував до двох галонів[7] козячого молока на добу. Навчився я цього не відразу; часто траплялося, що навіть із найсумирнішими тваринами в мене нічого не виходило: то коза збрикне, то вже майже повний глек перекинеться. Проте з часом я навчився й більше не проливав жодної краплини молока. Ферма годувала мене добре. Раніше я навіть не здогадувався, як із молока виготовляють масло й сир; після багатьох спроб і невдач мені поталанило досягти успіху – тепер ці продукти урізноманітнили моє меню…
Хто б міг стримати посмішку, дивлячись на мене й мою маленьку родину, яка сумирно сиділа за обіднім столом?
На чолі заставленого різноманітними наїдками столу сидить сам король, тобто я – його величність господар острова, який має владу страчувати й милувати. Я бенкетую, оточений вірними слугами. Одному тільки папузі Попці як фаворитові дозволено бесідувати зі мною. Пес завжди сидить праворуч від мене; він, бідолашний, через старість трохи глухуватий і зазвичай дрімає – так і минуло його самотнє життя на острові без подруги. Обидві кішки не зводять з мене очей, чекаючи на пригощання… Це вже не ті кішки, яких я захопив із корабля. Гості з Бразилії давно вирушили до кошачого раю, а до мене прибилися двійко з численного потомства однієї з них. Це напівдике кошаче плем’я завдавало мені багато прикрощів і клопоту, поки я не почав проти нього справжню війну. За якийсь час повернулися тільки двоє кошенят; вони були міцні, ласкаві, щоправда, злодійкуваті, але я залишив їх у себе.
І все-таки мені бракувало піроги. Але забрати її з далекої лагуни було надто складно, і я обмежувався пішими прогулянками островом. Час від часу мене тягло поглянути на обриси загадкової далекої землі. І одного разу я знову вирушив туди, звідки її було добре видно.
Якби хтось зустрів мене в Англії в такому вбранні, то довго дивився б услід, не знаючи, дременути чи розреготатися. На голові в мене красувалася гостроверха шапка, яка не мала певної форми, хутром назовні з накидкою, що падала на плечі й оберігала мої потилицю й шию від сонячного проміння й дощу. Немає нічого неприємнішого та шкідливішого, ніж коли у тропіках вода струмком тече вам за пазуху. Одягнений я був у довгополий шкіряний камзол із різнокаліберними ґудзиками і штани до колін зі шкури старезного цапа, тож вовна на них звисала майже до землі. Панчохи мої та черевики давно стопталися, і я пошив собі дещо віддалено схоже на чоботи, які застібалися збоку, немов гетри, але найнеймовірнішого фасону. Поверх камзолу я вбирав широкий пасок із козячої – якої ж іще! – шкури, очищеної від вовни. Його доповнювали пряжка у вигляді двох тонких ремінців, якими я стягував пояс, а по боках – петлі для пилки й сокири. За плечима в мене теліпалися дві сумки з порохом і шротом, кошик, а над головою я тримав велику розкриту хутряну парасольку, украй потворну, проте незамінну в моїх походах.
Щодо мого обличчя, то воно зовсім не скидалося на негритянське, хоча саме цього і слід було очікувати, оскільки я жив біля самого екватора. Шкіра лиця й рук злегка потемніла, дарма що я анітрохи не боявся засмаги. Спочатку я відпускав бороду, а потім підстригав її ножицями. Вуса я залишив, і вони відросли такої довжини, яку я зустрічав тільки у турків-мусульман. Кінчики вусів звисали й закручувалися, я часто чіплявся ними за колючі гілки чагарника, але розлучитися з такою красою мені не ставало сили.
Отже, в Англії мною лякали б неслухняних дітей…
Розділ 29
Слід
Проте власна зовнішність мене цікавила найменше.
Отже, я вирушив у нову подорож і близько тижня перебував поза своїм надійним житлом. Спочатку я вирішив іще раз поглянути на скелясту гряду, яку так невдало намагався обминути, пливучи на пірозі, і біля якої мене ледь не понесло течією у відкрите море. У цю частину острова я прийшов найкоротшою дорогою, прихопивши з собою підзорну трубу. Як же я здивувався, коли, залізши на пагорб, не побачив бурунів коло скель, – у тому місці море було блакитним і зовсім спокійним.
Я залишився, воліючи поспостерігати за цим загадковим явищем природи, і тільки надвечір наступного дня дійшов висновку, що причиною бурхливих течій є чергування припливів і відпливів. До того ж існував певний проміжок, коли течії вирували не біля самої коси, а на значній відстані від неї. У цей час можна було зовсім без страху обігнути рифи на човні й нарешті повернути його додому. Одначе пам’ять відразу ж догідливо показала мені картину першої морської прогулянки, і я, здригнувшись, вирішив, що вже краще побудую ще одну пірогу, ніж наважуся повторити жахливе плавання. Нехай буде два човни – кожен на своєму боці острова, адже я маю два будинки!
Перший – і найголовніший, моя фортеця, – був під захистом пагорба і обнесений подвійною огорожею. Усередині доглянутого подвір’я розташовувався надійний намет, а також льох, комора з потаємним ходом і тінистим живоплотом. У печері були вогнище, стіл, лава, стільці; у коморі, сухій та чистій, зберігалися мій посуд і понад дюжина кошиків різних розмірів, наповнених різноманітною провізією, в тому числі зерном, із якого я навчився пекти хліб. Льох я також розширив, тому що запаси харчів у мене не зменшувалися, а тільки збільшувалися. Я міг сховатися від злив у печері, але в ясні дні спав у наметі або на
