Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

дурницю, буцімто сотник Ракович є таємним помічником молодого панича і його посередником на службі в ясновельможного гетьмана Яна Мазепи. А оскільки московити ніяк не могли вполювати молодого панича, то заарештували його батька: либонь, подумали, що на допиті сотник вкаже, де й коли можна підстерегти молодого панича.

Від безсилої люті Степан заскреготав зубами, та єврей одразу ж заперечив, немовби й насправді знав, що він хоче, але не може сказати:

– Ні-ні, нехай молодий панич не вважає, буцімто Моше забув про клятву віддано служити роду Раковичів. Моше не забув ту клятву, ні! Моше знав, що так і буде, тому щиро й наполегливо радив пану сотнику десь сховатися. Та пан сотник відповів Моше: «Якщо я не віддамся на поталу шулікам-московитам, вони можуть заарештувати інших Раковичів – моїх братів з їхніми сім'ями! І так триватиме, доки не винищать весь наш рід під корінь. Тому буде ліпше, якщо заарештують тільки мене одного». Пан сотник так хотів: це була його воля, якій Моше мусив скоритися, – бо воля пана сотника є для Моше святою! Натомість пан сотник примусив Моше заприсягатися усім, що є святим для Моше і на цьому світі, й на тому, що Моше будь-що відшукає єдиного сотникова сина – молодого панича і будь-що врятує від довгої руки імператора Петра та від його всюдисущих нишпорок. Тому коли шведські вояки програли битву…

Втім, Степан не слухав розповіді Мошки про те, як він примудрився довідатись від інших сердюків про ганебну поведінку молодшого Раковича на полі бою, як після того всю ніч гнав коня, як змією пробирався поруч з п'яними як чіп московитами, що святкували перемогу, як уже на світанку знайшов напівмертвого юнака й під прикриттям вранішнього туману встиг віднести його за хирлявий лісок, де чекав стриножений кінь. Якби не багатоденна дія зілля, Степан вже почав би буянити, зриваючи дбайливо накладені пов'язки, а потім, мабуть, просто придушив би Мошку. Але від почутого юнак тільки стогнав, сичав крізь зуби й закочував очі під лоба. Пити лікувальне зілля знов відмовився, проте Мошка повторив трюк із затисканням рота й носа пораненого.

Проковтнувши добру порцію трав'яної настоянки, Ракович за деякий час притих. Тут і місяць виповз з-за небокраю, осяявши рівний мов стіл степ загадковим сріблястим світлом. Пересвідчившись, що поранений дихає рівно, Мошка виніс із брички старі пов'язки, вкинув їх у багаття, ретельно спалив ганчір'я, декілька разів перемішавши розпашілий жар. Потім дістав з брички великий білий талес[9], накрився ним, деякий час читав молитви, а далі затоптав вогнище й заходився запрягати коней.

Їхати було все ще далеченько, тож і цю ніч ліпше не спати на твердій землі, а дрімати на передку брички…

Глава 6
Краще вже померти

– Але ж, Ваша милосте, так не буває!

– Як саме, хробачок?..

– Якщо у твоєму житті з'являється Вчитель, його впізнаєш відразу!

– Що за дурниці ти верзеш?!

– Чому ж дурниці?.. – відкинувши нарешті незручність, спричинену перебуванням при особі Великого Магістра, Пауль почав сміливо розмірковувати: – От взяти хоч би й мене… Тільки-но Ваша милість з'явились у моєму житті, я одразу ж зрозумів, що Ви, поза сумнівом, – Великий Вчитель, найбільший від усіх інших! Найменших вагань щодо цього в мене не виникало. Ніколи-ніколи…

Сухий старечий сміх та тихеньке поплескування у долоні перервали цей захоплений слововилив.

– Браво, хробачок, браво! Я щиро вражений! Це просто чудово, що ти ніколи у житті не мав жодних сумнівів щодо моєї скромної персони.

– Ну що ви, Ваша милосте! Хіба ж можна таке казати?!

– Можна, хробачок, можна!

– Та нізащо у світі!..

– І тим не менш.

– Але ж…

– Послухай-но, маленький мій хробачок, – при цих словах посмішка сповзла з обличчя принца, – якщо все й насправді є саме так, як ти кажеш, то як же нам бути з прямими вказівками самого Христа? Невже ж я більший навіть за Ісуса?..

– Ісус?! – Пауль несподівано розгубився. – До чого тут Ісус?..

– Згадай Нагірну проповідь: адже Він недарма наказував апостолам випробовувати вчителів, котрі приходять у Його ім'я! Хіба ж ні?

– Здається, що… так, – Пауль не був цілком впевнений, проте заперечувати графові не насмілився.

– Точно так, юний мій хробачок, точно так! – твердо мовив Великий Магістр і перехрестився, промовляючи: – До того ж, я сам на власні вуха чув цю проповідь і підтверджую слова Христа усім своїм авторитетом – якщо мій авторитет для тебе насправді важливий.

– Так, Вчителю, – схилив голову юнак, – я й забув, що Ваша милість мали велику честь особисто знати нашого Господа. Даруйте.

– Нічого, нічого, пусте…

– Я не повинен забувати про такі речі!..

– Кажу ж тобі: пусте! – в голосі принца брязнуло невдоволення, і Пауль слухняно замовк. Магістр продовжував: – Ти ставишся до мене без належної критичності, хробачок. А це засвідчує, що і вся віра твоя, і довіра до мене сліпі. А сліпота у вірі – то є фанатизм! Чи люблю я фанатиків, як ти вважаєш?

– Я не вважаю, але точно знаю, що Ваша милість дуже-дуже не люблять фанатиків, – упевнено мовив Пауль.

– Вірно, – похвалив його граф. – Нумо продемонструй знання найпершого основоположного принципу нашої таємної ложі.

– Просто зараз?! – здивувався Пауль.

– А у чім річ? – ледь помітно всміхнувся Великий Магістр.

– Але ж принцип цей належить до першого внутрішнього кола знань, а відтак уголос його можна проголошувати лише у присутності не менш ніж трьох посвячених третього ступеня…

– Знаю, знаю, – кивнув граф. – Хоча можна вважати, що лише моя присутність для тебе є достатньою, оскільки я не хтось інший, як Великий Магістр, засновник нашої таємної ложі.

– Так, Ваша милосте, – юнак шанобливо вклонився.

– Але тим не менш, давай-но справді