Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

З останньою надією прислухався до своїх відчуттів – але навіть «внутрішній голос» безпорадно мовчав. Степана абсолютно не цікавило, де саме і куди вони їдуть, що за люди тут живуть… І загалом, навіщо все це?! Сіра каламутна байдужість заполонила його душу, заповнила мозок, стиснула крижаними клепками серце.

Степан анітрішечки не зрадів, коли Мошка зовсім виключив з його щоденного раціону трав'яну настоянку, а відтак скованість язика та щелеп послабла настільки, що він нарешті почав сяк-так патякати. Користі від того не було жодної: тутешні люди не розуміли ні шляхетної польської мови, ні народної української, ані німецької. А спілкуватися з селюками та бідними городянами латиною, давньогрецькою чи давньоєврейською… Про це навіть думати смішно! Тобто було би смішно, якби Степан зберіг іще здатність всміхатись.

Нарешті вони доїхали до похмурого сірого міста, де повітря було просякнуте досі незнаними пахощами солі та йоду. Зупинились у вбогій халупі. Тільки-но єврей відрахував її господарю декілька золотих монет і сказав декілька слів невідомою мовою, як той одразу ж позадкував до дверей, вирячивши на Мошку очі й вклоняючись обом мало не до землі. Більше вони господаря не бачили.

Про джерело невідомого запаху Степан дізнався значно пізніше. Одного нічим не прикметного дня, такого ж похмурого, як і все це похмуре сіре місто, Мошка уперше вивів заслаблого юнака на вулицю та повів прогулятись на дамбу. Тоді Степан уперше в житті побачив безкрайні океанські простори… Але навіть це величне видовище не збудило його цікавості. Як і досі, сіра імла стискала серце, що вже не скніло тугою, а загалом немовби зникло із грудей.

Так, Степан абсолютно збайдужів до оточуючого світу. А заразом і до світу внутрішнього, який абсолютно спорожнів. Паскудно-похмуре одноманітне буття з паскудними похмурими ранками, що змінювались не менш паскудними похмурими днями, захололими вечорами та монотонними ночами, в усьому відповідало летаргічному спокою його душі. Ну що поробиш: така вже зима у цих краях…

Але ж, Господи, навіщо жити?! Навіщо і надалі відбувати день за днем у тюрмі власного тіла?! Кому потрібне рослинне існування донедавна ще сповненого сил юнака – невже ж Тобі, о Господи?!

То навіщо?..

Рік 1710 від Р. X ., Голландія

Зарипіли й гримнули вхідні двері. За хвилину до кімнати увійшов Мошка, та Степан навіть не озирнувся на нього. Справді, навіщо озиратись? Єврей був таким самим, як і завжди: сірооким, худорлявим, довготелесим, у спілкуванні – вкрай ввічливим. Що там цікавого…

– Як сьогодні почувається молодий панич?

Веселий голос єврея неприємно різав Степанове вухо:

Мошка просто кипів від надлишку життєвої енергії, а юнакові так хотілося цілковитого спокою! Бажано навіть… спокою замогильного.

– Чому молодий панич досі не поснідав? Уже день давно, невдовзі час обідати, – продовжував тим же веселим тоном Мошка, жваво жестикулюючи. Степан навіть не поворухнувся.

– Отже, молодий панич продовжує мовчати?..

Степан не відреагував. Тоді єврей підійшов до нього упритул, опустився поруч на незастелене ліжко і спитав тихесенько-тихесенько, майже пошепки:

– Гаразд, поговоримо про інше… Ну, то що ж молодий панич має намір робити далі? Як стане жити?

Від несподівано тихого, надзвичайно легенького шепотіння Степан чомусь здригнувся, немовби то був громоподібний крик, і нарешті обернувся до єврея. За мить перед тим рухливий, немов кулька ртуті, Мошка тепер завмер на ліжку й пильно вдивлявся юнакові у самісінькі вічі, загадково посміхаючись.

– А що саме я маю робити?.. – нарешті повільно мовив Степан.

– Жити. Або померти. Молодий панич дуже-дуже хоче вмерти, тільки ніяк не наважується, еге ж?

Промовляючи це, Мошка хитро підморгнув Степанові та знов завмер, вичікуючи. Слова єврея подіяли на юнака, як раптовий укол голкою у чутливе місце: сердега скочив з ліжка й скрикнув.

– Овва, чом це раптом молодому паничеві… – почав було Мошка.

– Ах ти ж чаклун бісів!!! Як це ти примудряєшся читати в людських душах, немов у відкритій книзі?! – гнівно перервав його Степан… та раптом затулив очі рукою, бо йому здалося!.. Ні, ні, то щось неймовірне: не може людське обличчя випромінювати світло! Це ж клятий єврей, нечиста істота, нащадок вбивць Христа, сам христопродавець – а обличчя світиться або як у святого, або я в Божого янгола! Але ж так не буває…

Це… Це!..

Мабуть, у нього в голові вже паморочиться. Може, Мошка таки підпоїв його отрутою, що почала діяти лише тепер?! Юда, юда!..

Геть знесилений, Степан впав на ліжко. Немовби здалека до нього долинув схвильований голос єврея:

– Моше не чаклун і не відьмак, дарма молодий панич так вважає. У людських душах і серцях Моше також не читає, на це здатен лише сам Га-Шем[10] – як же можна людині підміняти Його?!

– І завжди ваше плем'я когось боїться, – зневажливо мовив Степан. – Ось, будь ласка: тепер ти злякався свого власного божка. Хто б міг подумати…

– Всемогутній має достатньо можливостей, аби запобігти зазіханням на Його владу будь-кого з людей, – з достоїнством відповів єврей. – Та дарма молодий панич вважає, що Моше боїться Всемогутнього.

– Отже ти, виявляється, герой? – стомлено процідив Степан. – Не знав, не знав…

– Всевишнього не треба боятись, – уточнив Мошка, – потрібно боятись лише не образити Його. Навіть ненавмисно скривдити чимось. Навіть думкою, негідною Його неосяжної милості.

Юнакові здалося, що при цьому в голосі єврея пролунали зовсім недоречні радісні нотки, тож одразу спитав:

– Що ж це тебе так звеселило? Ти, часом, не наді мною смієшся?..

– Моше тішиться тим, що молодий панич все-таки більше прагне до життя, ніж до могили. Навмисно обраний людиною шлях у небуття ображає Адоная, зате шлях