Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
«Ти що, і справді сподівався врятувати не тільки власну шкуру, але також інших твоїх нечестивців?»
«Так, пане, – відповів Берко, – бо нема у світі нічого ціннішого навіть за одне-єдине людське життя. А що вже казати за життя багатьох!..»
А сльози котились по його щоках, почорнілих від кіптяви, що вітер розносив околицями від палаючої стайні…
Раптом Мошка замовк, уважно вдивився у Степанове обличчя і схвильовано запитав:
– Але, можливо, нехай молодий панич краще поспить і дослухає закінчення історії завтра? Бо пораненому дуже важко…
Натомість Степан натужно замугикав: мовляв, розповідай далі!
– Що ж, продовжую, – погодився Мошка. – Отже, шинкар Берко бен-Шмуль стояв біля козацького ватажка й оплакував загиблих родичів та знайомих. Між тим ватажок повів далі:
«А може, ти брешеш, свиняча твоя душа?»
«Заприсягнуся чим хочеш, що це – свята правда. Якби наш високоповажний ребе був іще живий, то неодмінно підтвердив би мої слова», – намагаючись не дивитися на розіп'ятих з відтятими ногами, шинкар лише мотнув головою у бік спаплюжених трупів.
«А не боїшся, що я накажу негайно відправити тебе слідом за іншими?»
«Не боюся».
«Невже?! Ото знайшовся сміливець поміж жидами…»
«Нехай станеться так, як хоче того Всемогутній, бо всі ми перебуваємо під владою Його десниці», – просто мовив шинкар.
«А якої ти думки щодо волі жидівського твого божка?» – недобре всміхнувся ватажок.
«Хіба ж я Адонай[8], щоб знати Його волю?» – щиро здивувався Берко.
«І все ж?..»
«Я лише маленька пересічна людина…»
«Це не відповідь. Кажи правду, пархатий!»
При цьому дід молодого панича так розсердився!.. Вейз мір – так розсердився, що й сказати неможливо! Він схопив Берка за горло і мало не придушив… Але то була б занадто легка смерть як для бідолашного нащадка Абрахама, тому дід молодого панича просто кинув батька Моше, шинкаря Берка, на землю й проревів щодуху:
«Відповідай, клятий юдо!!!»
«А відповідь тобі така, що Адонай – благословенне ім'я Його! – зробить так, що кожному буде заплачено його ж монетою. І зовсім незабаром», – мовив Берко бен-Шмуль якомога спокійніше. І навіть сльози притримав, щоб дід молодого панича не вирішив зненацька, нібито він злякався негайної лютої смерті.
«Тобто?..»
«Милостиві будуть помилувані, тоді як немилосерді загинуть лютою смертю. Ти можеш наказати вбити мене, і я навіть не буду тому опиратися – який сенс?! Але ти обіцяв помилувати мене та інших, кого оберу я, за гроші, які перейшли від мене до тебе. Інших вже нема, мене зараз же може не стати. Тож вийде, пане, що ти мені збрехав і через це убив. І кому збрехав, подумай тільки?! Недостойному єврею і його Богові, Святим Ім'ям Якого я заклинав тебе про милість. Тож пам'ятай, козаче, така сама доля чекає й на тебе, бо Адонай усе бачить і чує. І навіть те, чого не кажуть наші вуста, але промовляє серце».
Рука ватажка потягнулась до шаблі, проте за мить він здолав гнів і спитав:
«А якщо я помилую тебе?»
«Милостиві також будуть помилувані».
«А мої товариші козаки?..»
«Хіба ж їхнім серцям знайоме милосердя?» – запитав у відповідь шинкар.
Тоді козацький ватажок велів зв'язати Берка бен-Шмуля й возити за загоном три дні, а по завершенні цього терміну пообіцяв здерти з живого шинкаря шкуру, щоб зробити з неї набите гречаною половою опудало та повісити його посеред лісу на гілляці дуба. І не просто повісити, а на свинячих кишках, якщо Адонай – нехай благословиться Цар Всесвіту! – за цей час якимось чином не виявить свою волю. І, мабуть, таки зробив би те опудало, якби ранком третього дня козацький загін не втрапив у польську засідку. Всі козаки загинули у сутичці, а хто не загинув, тих поляки посадили на вкопані обабіч дороги палі.
Врятувалися ж у тій сутичці лише двоє – козацький ватажок і молодий шинкар Берко. Щоправда, ватажок втратив і усі відібрані в шинкаря гроші, й свого коня – усе те перейшло до поляків. Але ж вони обидва лишилися живі… Відтоді дід молодого панича ніколи вже не насмілювався розпитувати Берка бен-Шмуля про волю Всемогутнього. Більш того, Берко бен-Шмуль завжди перебував поруч із дідом молодого панича, віддано служив йому, добував йому і золото, і срібло, а також давав дорогоцінні поради, коштовніші за будь-яке золото та срібло.
Потім так само віддано служив його старшому синові. А згодом заповів своєму синові – себто мені, Моше – служити нащадкам великодушного козака, який врятував наш рід від повного й остаточного винищення. Знаючи, що я пов'язаний батьковим заповітом, пан сотник не тільки довірив мені усі свої гроші, але й перед самісіньким арештом…
Занадто пізно Мошка зрозумів, що бовкнув зайве: почувши про батьків арешт, Степан застогнав настільки тужливо, що єврей розгублено зойкнув: «Ой-вей! Ой-вей!..» – сплеснув руками та благально мовив:
– Нехай молодий панич вибачить старого дурня Моше, але ж Всемогутній тому свідок: Моше не хотів казати цього паничеві! Не слід було дізнаватися про таке, не зцілившись повністю від тяжких ран. Але ж старий Моше прохопився – вейз мір! Як погано, як погано!..
Ракович дихав важко, тихесенько стогнав, тому єврей продовжив:
– Так, так, в усьому винен той-таки Іван Богданович, котрий занапастив молоду панянку Гелену Каплю. Це він вигадав таку
