Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Я?! Я – и собирался навредить вашей милости?! Ой-вей, да что это такое ваша милость говорить изволит?! Я – и вдруг навредить!..
– Да как же так?! – здивувався другий голос, що належав, очевидно, іншому московиту. – Разве ж не сказал ты только что: «дабы не причинить вреда вашей милости и его спутникам»?! Сказал, а, свинья ты шелудивая?! А ну, сознавайся!..
І знов свист нагайки, знов верещання Мошки.
«Здасть, їй же богу – здасть!!! Пропала моя душа…» – і не в змозі втримати відчай, Степан слабко застогнав.
– А?! Что?! – миттю сполошились невидимі з-за рядна московити. – А ну сказывай, харя ты поросячья, кто это там у тебя?!
– Так я ж, ваша милость!..
– Сказывай сей же час, черт рогатый!!!
– Сказывай, не то!..
– Вейз мир, дайте же презренному жиду поведать вашей милости!..
– Н-ну-у-у-у?!
– Там лежит Хаим – сын моего меньшого брата!
Якби Степан мав сили та здоров'я, то неодмінно плюнув би від розчарування та образи. Ще б пак: подумати тільки, назвати його сином молодшого брата Мошки! Його, гетьманського сердюка, єдиного сина прилуцького сотника Раковича!..
– Н-ну, и какого ж нечистого ты, дьявольское отродье, удирал от нас вместе с пархатым твоим племянником?! А?!
– Так я ж!..
– Н-ну-у?!
– Так я ж только заради вашей милости и его высокочтимых спутников!!!
– Как это – заради нас?!
– Ты, что ль, смеешься над нами, а?!
– Издеваешься?!
– Не извольте гневаться, ваша милость…
– А ну-ка покажь нам свого племянника! Ну?!
Чиясь тінь миттю виросла на рядні пологу брички. Степан хоч і перебував під дією трав'яної настоянки, а відтак був зовсім безпомічним і безпорадним, подумки вирішив, що при першій-ліпшій нагоді, тільки-но скінчиться вплив дурману, треба буде накинутись на московитів… Звісно, якщо вони повезуть його із собою, а не вб'ють тут же, на місці!!! Але тільки-но юнак встиг це подумати, як вуха різонув страшенний крик Мошки, що одразу перейшов у нестерпний для людського вуха виск:
– Не-е-е-е-ет!!! Не-е-е-е-ет!!!
Судячи з передзвону кінської збруї, шаленого іржання та тупотіння, коні московитів дуже злякалися цього вищання. Одразу ж один з переслідувачів гаркнув на єврея:
– А ну заткни пасть, окаянный! Заткни пасть, не то я тя щас саблей!..
– Пусть ваша милость не изволит…
– Ма-а-а-ал-л-л-ча-а-а-а-ать!!!
– Слушаюсь, ваша милость!..
– Что визжишь, точно твой боров под ножом?!
– Потому что вашей милости ни в коем разе нельзя туда заглядывать.
– Эт-то еще почему?!
– Так ведь для блага вашей милости!..
– Ты будешь наконец говорить или нет?!
– Буду, ваша милость, буду!..
– Н-ну-у?!
– То Хаим лежит…
– Н-ну-у?!
– Сын брата моего меньшого…
– Это мы уже слышали! А чего на него смотреть нельзя, ты, кобылячья голова?..
– Потому что он… Ой-вей!
– Н-ну-у?!
– Так у моего же Хаима проказа, ваша милость!..
«Я-а-а-а-ак?! Що це він верзе?!» – здивувався Степан. Затьмарений хворобою та трав'яною настоянкою розум не встиг оцінити хитрого виверту, до якого вдався Мошка. Та нове кінське іржання, дзеленчання збруї й перелякані голоси московитів довели, що вони-то чудово зрозуміли слова єврея…
– Ах ты ж, напасть какая! Господи Иисусе, спаси и сохрани! Свят-свят-свят-свят!.. – долинуло іззовні. Втім, переслідувачі швидко отямились, якщо судити за наступною брутальною лайкою та розлюченим вигуком одного з них:
– Так чего ж ты, свинья шелудивая, сразу не сказал нам всего?! Я вот те!..
– Так ваша милость мне ведь и сказать-то ничего толком не дали…
– Я т-те!..
– А ну погодь, – уже значно тихіше та спокійніше мовив інший московит. – Давай-ка лучше уберемся от проклятого жидовина с прокаженным его племяшем подобру-поздорову.
– Я ему!.. – все не вгамовувався перший. А третій несподівано запропонував:
– А что, может статься, порубаем их обоих, свиней этих пархатых, сей же час вот на этом самом месте да и спалим вместе с проклятущей их бричкой? А?!
– Давай, давай!!! – схоже, першому московиту така ідея сподобалась. Степан внутрішньо весь зіщулився від переляку, приготувавшись до найгіршого. Але другий переслідувач радісно вигукнув:
– Не-е-е-е, погодьте, погодьте! Я тут та-а-акое удумал…
– Что?..
– А вот что: отпустим этот шарабан – пущай себе едут!
– Ну?..
– А вот тебе и «ну» – баранки гну! Куды они едут, ты-то знаешь?
– Не-ет… – розгубився московит.
– Вот то-то же, что «нет»! И я не знаю.
І з цими словами московит суворо звернувся до Мошки:
– Жидовин, а, жидовин? Отвечай нам сей же час: ку-ды-ть вы путь держите-то?
Степан притамував дихання, намагаючись не пропустити ані слова.
– Так прямо ж и едем себе, ваша милость…
У відповідь московити вибухнули презирливим реготом:
– Га-а-а-га-а-ага-а-а!!! Го-о-о-го-о-о-го-о-о!!! Вот уж насмешил, так насмешил!!! Ну, до чего же глуп этот жид!!! Мы видим, что прямо, – а вот куды это? А?!
– Да прямо во владения султана. Ой-вей, там есть наш лекарь, а он такой знаменитый, такой знаменитый – у-у-у-у, какой знаменитый!.. Да будет известно вашей милости, что только этот лекарь и может вылечить несчастного моего Хаима.
– Да плевать мне и на Хаима твово, и на тебя вместе с ним, чертово отродье! – весело гукнув московит і звернувся до товаришів: – Так вот, едут эти жиды от нас подале к таким же нечестивым басурманам, как и они сами! И Хаима этого прокаженного к басурманам везут!
– Ну-у-у?..
– Ну вот, я ж не зря
