Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
А може, і справді тут дідько втрутився?! Бо хто ж іще, як не лихий…
– Ну и где ж тот предатель? – нетерпеливо спитав «мисливець за шпигунами».
Іван же завмер на місці, заломивши шапку набік і здивовано шкребучи потилицю. Він не знав, що відповісти імперському «мисливцю за шпигунами». Та й справді, що тут скажеш?!
Може, таки справді варто усе звалити на нечисту силу? Бо як іще викрутитися з несподіваної ситуації!..
Поза часом і простором
…Для бідолашного Степана Раковича ця запекла битва перетворилась на справжнісінький жах. Смертельний його ворог Іван Богданович сидів на коні на пагорку зовсім неподалік і нахабно, глузливо всміхався, хвацько вперши руки в боки. При цьому – подумати тільки!!! – навіть пальцем не поворухнув, щоб захищатися. Та й навіщо?! Адже захищали його незліченні орди кінних драгунів і піших солдатів, котрі неслися назустріч Степанові нестримним потоком, здатним змести, безслідно злизати все, що тільки стане на їхньому шляху.
Степан бився, скільки вистачало сил. Під ним було вбито півдюжини коней, але маючи надію прорватися якнайближче до ненависного вилупка Богдановича, він таки зміг добути сьомого. Тепер і сьомого коня вбито! Швиденько виборсавшись з-під важкої туші, Степан скочив на ноги та перш за все оглянув поле битви: чи не летить на нього хоч один вершник, якого можна було б вибити з сідла?! Ні, на жаль, окрім недосяжного Івана Богдановича на пагорку, інших вершників щось не видно. Тільки піхотинці сунуть суцільною стіною, ворожі солдати у блідо-зелених мундирах, з перекошеними від люті пиками, з роззявленими ротами й завитими вусами…
– Іване, Йване, сучий сину!!! Я проб'юся до тебе! Проб'юся, так і знай!..
А піхотинці все сунуть, і кожен намагається ткнути Степанові під ребра багнетом. Ракович хвацько рубав на всі боки, махав шабелькою ліворуч і праворуч, але потоку солдатів, здавалось, не було кінця.
– Іване, Йване!!! Ти від мене не сховаєшся! Ніколи!!! Нізащо!!!
Вже гора трупів навкруг Степана досягла пояса, піднялась до грудей – а ворожі солдати все сунуть і сунуть, а він все продовжує відбивати удари багнетів закривавленим уламком шаблі…
А може, Богданович прагне зробити нечуване – завалити, задушити його трупами піхотинців?!
– Ах ти ж, зраднику паскудний, – що собі надумав!.. Стривай-но, зараз дістану тебе самого!
Не припиняючи бійки, Степан спробував вилізти з «вирви», що утворилась посеред гори трупів. Дертися нагору по слизьких від крові тілах – справа нелегка, та ще й вороги при цьому атаку не припиняють. Але Ракович борсався, борсався – і все ж поступово видерся з «вирви». Похитуючись, розпрямився, здійняв догори руки й заволав:
– Іване!!! Ось я! Зараз же йду до тебе! Готуйся, паскуднику, до наглої смерті!..
Та що це?! Не перестаючи огидно всміхатись, Богданович і собі звів руки догори – от тоді затрусилась, заходила на всі боки земля, переобтяжена вантажем мертвих людських тіл. А далі луснула вздовж і впоперек та й почала просідати, всмоктуючи в себе і мертвих, і конаючих, і ще живих…
І його – Степана Раковича, що всім серцем рвався вступити у двобій з Іваном Богдановичем… та чи встигне тепер?!
– Іване, Йване!!! Це тобі не допоможе!.. Я от зараз!..
Та все дужче трясеться земля, все швидше всмоктує тіла мертвих, конаючих і ще живих.
І йому теж не вибратися з жахливої трясучої пастки посеред поля…
А смертельний його ворог Іван Богданович сидить собі на конику на вершині пагорка – і хоч би що! Сидить, нагло, глузливо всміхається. Та ще й руки у боки впер…
Літо 1709 року від Р. X., український степ
Трясіння землі несподівано перейшло у трясіння критої брички, що підскакувала на камінчиках та вибоях під колесами. Дзеленчала кінська упряж, і якийсь незнайомий хрипкий голос час від часу покрикував:
– Н-но!.. Н-но!..
Незнайомець, що правив бричкою, сипав ще якимись малозрозумілими, лише віддалено знайомими словами, але в Степана не вистачало сил, аби напружитись і спробувати бодай присісти. Він почувався абсолютно знесиленим і розбитим, все тіло огидно скніло від самісінької маківки до кінчиків пальців на ногах… Ні, все ж треба спробувати підвестись і з'ясувати, що ж це відбувається.
Та як Ракович не напружувався, але бодай рукою поворухнути так і не зміг. Попри те, що біль та свербіння відчувалися по всьому тілу, воно, це кляте заслабле тіло, що від немічі перетворилось майже на труп, абсолютно не бажало підкорюватись ув'язненій у ньому душі! Що ж це коїться таке?!
І від безсилля та огиди до себе, такого безсило-безпомічного, Степан тужливо застогнав. Одразу ж іззовні, з місця візника почулося: «Тпру-у-у-у!..» Бричку добряче трусонуло, але її брязкітливе хитання вмить припинилося, Степанові очі різонуло яскраве сонячне проміння, і віддалено знайомий картатий голос спитав:
– Що, молодий панич нарешті отямився? О-о-о, то є добре, добре…
Незважаючи на знесиленість та гудіння у хворій голові, Ракович напружився, аж зубами скрипнув, аби пригадати, де чув той картатий голос. Але поступово звикнувши до яскравого світла, Степан просто перед собою розрізнив чіпкі сірі очі на худорлявому обличчі, кучеряву бороду та чорну ярмулку.
«Мошка?!» – намагався скрикнути він, та замість цього із занімілих губ злетіло лиш невиразне мугикання.
– Так, це я, Мошка. Якщо ж буде на те ласка молодого панича, то нехай він зватиме мене Моше… як тільки зможе говорити знов!
«Що це ти верзеш, свиняче вухо?! І що це з моїм язиком?!» – хотів крикнути Степан, але натомість лише застогнав.
– Вейз мір![2] Нехай молодий панич не хвилюється, – всміхнувся єврей, зглянувшись на його зусилля, – так діє особливий трав'яний настій, що я давав пити молодому паничеві. Настоянка полегшує страждання пораненого, але в той же час не тільки дозволяє заснути, а й наводить на
