Українська література » Сучасна проза » Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Читаємо онлайн Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
сказал: давайте отпустим пархатых! Пущай они проказу свою басурманам проклятым в подарок привезут. А?! А?!

Ця ідея дуже сподобалась двом іншим московитам, і вони заходилися повторювати:

– Ага, ага… Точно так: пущай везут проказу басурманам! Вот так подарочек окаянным будет…

Як раптом один з них схаменувся:

– А ну пого-о-одь!

– Че-го-о-о?..

– Погодь, говорю! Это ж они скачут аккурат туды, куды мятежник тот удрал – окаянный Мазепа!

– Ну и?..

– Вот те и ну!

– Чего?

– Баранки гну!!! А может статься, они с окаянным гетманом – да вдруг и заодно?! А?!

Вже вкотре за час ідіотичного цього допиту Ракович відчув повну свою безпорадність та огидну безпомічність. Якби ж тільки він не був поранений!.. Або ж якби клятий Мошка хоча б не напував його чаклунським своїм зіллям!..

Утім, все знов-таки вирішилось на їхню користь, бо котрийсь із переслідувачів просто розреготався:

– Ну и что, когда они с Мазепой тем заодно?! А пущай они проказу свою не только султану в подарочек привезут, а и гетману тому, и его дружку-приятелю Карлу Шведскому!..

Така пропозиція вже остаточно розвеселила його товаришів. Нареготавшись досхочу, вони на прощання шмагнули нагайками і самого Мошку, і його коней, тож бричка полетіла немов стріла. Десь із півгодини їхали мовчки, нарешті єврей зупинив екіпаж, зазирнув під рядно і весело гукнув до Степана:

– Ну що? Як почувається молодий панич? Га?..

У відповідь Ракович лише тихенько мугикнув.

– От і добре, от і добре, – посміхнувся Мошка, хоча одразу ж скривився, почухавши спину: – Ой, вейз мір! І що то за люди, що за люди такі?! Тільки щось їм не до вподоби – одразу ж за нагайку хапаються. Гєвулт![4] Либонь, всю спину сполосували бідолашному Моше. Та то пусте – загоїться. Тим паче, Моше навмисно одразу три каптани натягнув – тоді не так боляче, коли по спині лупцюють. Головне, щоб хорти ці молодого панича не побачили, бо тоді не тільки зі спини шкуру спустять, а й…

У Степановій голові одночасно вертілись десятки запитань, тож він пильно й водночас благально дивився на старого єврея. Либонь, Мошка щось відчув у його погляді, бо одразу ж замовк, немовби язика проковтнувши, і теж невідривно дивився в обличчя пораненого пильними сірими очима. Нарешті ж мовив:

– Ну, гаразд, гаразд! Моше все розповість молодому паничеві… тільки потім, потім – як від'їдемо подалі од скажених тих московитів. Бо ще довго, ой-вей – дуже-дуже довго нам гнати коней! Бо кінця-краю цьому степу ще не видно… А тому нехай молодий панич вип'є ще трохи зілля і поспить. Бо молодому паничеві треба щонайбільше спати, щонайменше рухатись. Інакше молодий панич – вейз мір! – не одужає ніколи і помре. Ой-вей!..

Знов перед обличчям Степана з'явився кухлик із трав'яною настоянкою. Протестуючи, він замугикав, закотив очі під лоба.

– Що таке, ну що таке?.. – з м'яким докором, немовби до маленького неслуха, звернувся Мошка до юнака. – Ой-вей, хіба ж Моше бажає отруїти молодого панича?! Хіба молодий панич уже не пив неодноразово з рук Моше, що от зараз не хоче знов випити?!

Ракович уперто закотив очі.

– Вейз мір, вейз мір! Якщо Моше пообіцяв молодому паничеві розповісти все – отже, розповість! Обов'язково! Тільки коли від'їдемо од московитів подалі… Тому нехай молодий панич п'є і спить, п'є і спить… Ну ж бо!

Кухлик прохально брязкнув об зуби Степана, і він нарешті здався, розціпив щелепи і слухняно проковтнув зілля.

– От і добре, от і добре, – зрадів єврей, – молодий панич може заспокоїтись, бо Моше подбає про нього. Добре подбає заради непорушного слова, даного батькові молодого панича…

Тільки-но Степан встиг подумати: «А з чого б це батькові брати непорушне слово з нечестивого жида?! Навіщо просити дбати про мене саме його?! Тут щось незрозуміле…» – як приємна розслаблююча втома пуховою периною огорнула його змучене зранене тіло і чорна ватяна пітьма знов заволоділа розумом…



Огидні чорти не просто сидять на своїх тронах, а грають в якусь дивакувату огидну гру: беруть по черзі порожню діжку, трусять її щосили, перевертають – і звідти випадають… людські черепи!

* * *

…Як і минулого разу, з чорної пітьми проступила така сама чорна земля, від краю до краю неба вкрита чорною горілою стернею. Посеред цієї похмурої пустелі стоять три трони – два великі, третій зовсім малесенький.

Бачить Степан: на двох великих тронах сидять два здоровезних чорти – бридкі, огидні, кошлаті та настільки брудні, що навіть плюнути на них і те огидно. Третій, малесенький, трон – порожній. І недарма: адже біля його підніжжя лежить мертвий карлик! Очевидно, раніше він сидів на тому трончику, та хтось встромив ніж поміж лопаток – і ось вже карлик на землі, мертво-нерухомий, немов купка лайна.

Огидні чорти не просто сидять на своїх тронах, а грають в якусь дивакувату огидну гру: беруть по черзі порожню діжку, трусять її щосили, перевертають – і звідти випадають… людські черепи! Щоразу кожен з чортів викидає з діжки різну кількість черепів, і зовсім незрозуміло, чому їх випадає один чи два, півдюжини або півсотні. Зрозуміло одне: пекельні створіння змагаються, хто з них назбирає більшу купу «мертвих голів». Кожен нагріб уже порядно, проте, судячи з азартного запалу гравців, змагання тільки-но розпочалося.

Степан прямує до дивних гравців і чим ближче підходить, тим ясніше бачить, наскільки він мізерний у порівнянні з пекельними мешканцями. Але чортів це анітрішки не бентежить: тільки-но юнак наближається до їхніх тронів, як обидва вони починають громоподібно ревти:

– Го-го-го-о-о-о!!! Гу-гу-гу-у-у-у!!! Ось він – той, хто не втримався! Ось він – найбільший бовдур в усьому піднебессі! Нумо йди сюди! Приєднуйся до нас!

– Навіщо я вам?! – кричить переляканий Степан.

Відгуки про книгу Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: