Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

– Будеш ставкою у нашій грі, нашим призом!!! – гукають чорти та радісно рохкають, немовби справжнісінькі свині.

– Яким іще призом?! – обурюється Ракович. – Не хочу й не буду!!! Хоч лусніть, кляті…

– Це ти в нас зараз луснеш, байстрюче! – кричать чорти і починають ловити його.

– Ні-і-і!.. Ні-і-і!.. – кричить переляканий Степан, намагаючись утекти від неминучої чортячої розправи.

– Та що нам твоє «ні»?! – регочуть чорти й намагаються накрити його важелезними долонями, а потім і черепами, вихопленими з тієї купи, що ближча до кожного. А черепи ті, треба сказати, такі здоровезні, що не тільки людину – цілу коняку накриють… Та чого там – вершника разом із конем теж вмістити можуть!..

Бігає отак Степан, бігає, аж нарешті один з чортів як гепне черепом!.. Аж чорна горіла земля здригнулась від удару. Впав юнак, лежить і чекає мовчки, що ж далі буде? А дідько відкидає череп назад на купу, хапає Раковича за комір свитки двома товстими когтистими цурпалками, що в нього на руках замість пальців, та й до самого обличчя підносить. Перелякався Степан: в чорта замість носа – огидне свиняче рило, а вже смердить від нього!.. А дідько кривиться в усмішці, рота роззявляє – от-от з'їсть, проковтне разом з одягом, волоссям, шкірою та кісточками!!! Навіть виплюнути буде нічого…

Але все минулося… поки що, принаймні: дідько тільки зарохкав самовдоволено та й вкинув Степана до величезної полив'яної миски, що стояла позаду порожнього трону:

– Сиди тут, потім з тобою розберемось.

Чорти далі собі грають, а Ракович по дну миски бігає, шукаючи способу, як звідти вибратись. Шукав він, шукав – та й помітив на дні миски тріщину. Підбіг до неї та як стрибне униз!.. Раптом із цього щось таки вийде?!

І… справді вийшло! Бо провалився Степан аж попід землю – а там коридор земляний, довгий-предовгий, тільки світло наприкінці коридору виграває, жовтогарячі відблиски по стінках тунелю немов навіжені скачуть. Побіг Ракович на те світло – а що іще робити?!

Тільки-но вискочив юнак з підземного ходу… як одразу пошкодував, що вискочив! Бо вилетів у неглибоку, але довгу яругу, а там стоять два інших пекельних створіння, удесятеро більші від тих чортів, котрі упіймали його черепом, і такі вже бридкі, що й описати неможливо. В кожного створіння – по чотири ноги та по вісім рук, у кожного на голові – цілий ліс рогів, немовби в лосів!!!

І займаються ті створіння тим, що двома парами рук швидко-швиденько смикають за тонюсінькі ниточки-мотузочки, на кінці яких прив'язані… перші два чорти! А двома іншими парами рук по черзі підгрібають-підсипають чортам до діжок, якими ті бавляться, цілі пригорщі тих самих черепів, одним з яких було упіймано Степана!!! По черзі то одному, то другому чорту менше чи більше черепів підсиплють диво-створіння – але так, щоб ні один з чортів не брав гору в змаганні, а щоб весь час між ними трималася нічия. І цим диво-створіння дуже веселяться, бавляться – аж регочуть!

Але Раковичу зовсім не до сміху: тільки-но спробував втекти від цих – більших пекельних істот, як вони його знов-таки схопили (маючи по чотири пари рук, зробити це було не так уже й важко!) та вкинули до величезного глека, що стояв позаду них, ревонувши при цьому:

– Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Буде нам з тебе забавка, як управляти цими йолопами набридне!!!

Влетів Степан до глека, почав падати. Падав, падав – аж раптом гепнувся… на купу прілої соломи! Нічого собі впав: міг би загалом розкваситися, немов перестигла слива, що зірвалась із самої верхівки дерева! Але відчуває – тіло ціле, ціла й голова, тільки болить дуже. Перевернувся зі спини на живіт, сяк-так підвівся й поплентався у повній темряві, похитуючись. Нарешті намацав якусь стіну – а вона слизька, брудна і смердить так огидно!..

Але ж вибрався нарешті на рівне місце, де все виблискує тьмяно-червоним. І тут побачив таке, чого краще б ніколи у житті й не бачити зовсім: бо на цім місці стояв не хто інший, як сам пекельний князь!!!

Стоїть він, весь у червоне полум'я вдягнений, чорним димом підперезаний, дивиться на те, як пекельні створіння бавляться тим, що примушують двох чортів гратися горами людських черепів, – і відчайдушно регоче!!! А побачивши Степана, що закляк біля його величезних ніг (кожна з яких була товстіша від п'яти найтовстіших дубів, зв'язаних докупи), підхопив небораку на гігантську долоню, більшу за найбільший майдан, коли-небудь бачений Раковичем, і як розрегочеться просто йому в обличчя:

– Гей, комашко нікчемна! І ти, гордій, вважав себе розумною людиною?! Та ти ж не бачиш далі свого носа! Ти ж занапастив і своє життя, і життя своїх близьких… і навіть не второпав, чия воля керувала й продовжує керувати тобою!!! Комашка ти, комашка безмозка!!! От зараз я-а-ак вб'ю тебе!..

І я-а-ак лясне іншою долонею по тій, на якій завмер безпорадний чоловічок!..

На цім місці прокинувся Степан, і якби не перебував під впливом зілля, що їм регулярно напував його Мошка, то, мабуть, зірвався би з місця та дременув просто у степ, біг би світ за очі, доки не впав би зовсім знесилений. А так тільки ледь-ледь здригнувся й тихесенько застогнав.

Єврей одразу ж зреагував на той стогін, відкинув розцвічену відблисками полум'я ряднину – і Ракович побачив, що довкола темна-темна літня ніч, що з-за пологу на нього дивляться лише розсипи величезних яскравих зірок… та ще Мошка, який миттю підбіг до хворого, покинувши розкладене поруч багаття.

– О-о-о, молодий панич довго-довго спав, але нарешті все ж прокинувся! Це добре, дуже добре, – радісно забубонів єврей, заглядаючи Степанові в обличчя. – Бачу по очах молодого панича, що йому вже краще, що він починає одужувати від отриманих у битві поранень. Ще тиждень, хоча б один тиждень молодому паничеві попити настоянку, і вона йому більш не знадобиться, бо молодий панич одужає остаточно. А що молодий панич опритомнів саме зараз – то це теж добре, бо