Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

– Як саме, Ваша милосте?.. – здивувався Пауль.

– І таке каже людина, що вміє писати… Пхе! – зневажливо зітхнув принц.

– О Ваша милосте!.. – у розпачі юнак ляпнув себе по маківці.

– Папір і каламар на столі в сусідній кімнаті, – нагадав граф.

Юнак побіг туди, хвилини півтори рипів пером, після чого швиденько приніс і передав написане принцу, шанобливо вклонившись. Великий Магістр не читав усього тексту, а лише ковзнув поглядом по початку:

«Найперший основоположний принцип – не відступати перед пітьмою невігластва, якою б нездоланною вона не видавалась, а дієво розганяти її світлом істинного знання, тим самим наближаючись до Великої Істини…»

Задоволено кивнувши, граф вказав на камін. Пауль негайно вкинув туди папірця й деякий час перемішував жар коцюбою.

– От бачиш, хробачок, – повчально мовив принц, коли юнак повернувся на своє місце, – наближення до Великої Істини можливе лише через конкретну дію. Бо якщо душа твоя буде просякнута найкращими принципами, немов губка водою, але ти сидітимеш склавши руки, то так і загинеш у крижаній пітьмі! Втім, помиляються також ті, хто приймає знання бездумно, не осмислюючи їх, зі сліпою довірливістю – бо вони також ховають руки від діла, хоча для непосвяченого й виникає враження, нібито такі люди дуже-дуже мудрі. Чи пам'ятаєш ти принцип зернятка, хробачок?

Уже без зайвих нагадувань Пауль знов збігав до сусідньої кімнати та приніс звідти нову коротеньку записку:

«Насипане у лантух зерно лишається мертвим, скільки б його у тім лантусі не було і скільки б воно там не пролежало. Проте одне-єдине зернятко оживає, тільки-но потрапивши у землю».

– Ну от, бачиш: зерно можна насипати й насипати у мішок, але від того воно ніколи не оживе, – продовжував повчання Великий Магістр, поки Пауль знищував черговий клаптик паперу. – Адже життя – це не просте колекціонування знань, а їх осмислення, внутрішня переробка. То що, ти й досі вважаєш, буцімто учень може… навіть так – має право неосмислено приймати слова Вчителя?!

– Ні, Ваша милосте…

– Чому?

– Бо в такому разі людина, котра лише називається Вчителем, стає подібною до скнари, що ховає лантухи з зерном у коморі. Тоді як справжній Вчитель мусить бути подібним до сівача, котрий кидає зерна на ріллю, щоби вони проростали й давали рясні сходи.

– Ну от, нарешті чую від тебе вірні слова, – принц тихесенько поплескав у долоні. – Тому навіть найбільший з усіх Вчителів людства – сам Господь Ісус Христос – наказував неодмінно перевіряти слова Вчителя, а не вірити їм із фанатичною сліпотою. Бо будь-який Вчитель – і навіть найталановитіший, – усе ж таки менший від Великої Істини. А якщо слова Вчителя розходяться зі знанням про Істину, учень має повне право покинути Вчителя – бо то є облудник, котрий нічого доброго навчити не здатен. Чи згоден ти із цим, хробачок?

– Так, Ваша милосте.

– І якщо я навчатиму тебе й інших членів нашої таємної ложі неправедних речей…

– …тоді і я, і будь-хто інший не просто маємо право, але зобов'язані будемо залишити Вашу милість.

– Вірно, хробачок. То скажи, чому, знаючи все це, ти все ж таки сприймаєш мої слова без належної критичності?

– Пробачте, Ваша милосте!

– Чи розумієш, що після такого прикрого випадку я можу… – обличчя графа посуворішало.

– Не треба! Будь ласка, благаю…

– Ну гаразд, – принц трохи пом'якшав. – Тим паче, ти, хробачок, видаєшся мені доволі здібним початківцем. Тільки май на увазі: основоположні принципи існують не для того, щоб лежати у твоїй душі мертвим вантажем, а для постійного слідування ним та повсякденного, повсякчасного застосування у житті. Зрозумів?

– Так, Ваша милосте! Я теж мушу сіяти здобуте зерно, а не тримати його у лантусі власної душі. Тоді я з часом стану подібним до Вашої милості.

– То не кажи більше дурниць, симпатичний мій хробачок.

– Не буду.

– Отож… Тим паче, можу тебе запевнити: тобі тільки здається, ніби ти одразу повірив своєму наставникові, котрий привів тебе до мене. За інших умов ти б нізащо не повірив йому одразу, але ж у тім-то й річ, що умови звичайними не були: ти сам сказав, що відчув величезне розчарування, коли кохана Гретхен вислизнула з твоїх обіймів. Отже, на час зустрічі з наставником ти вже фактично шукав зустрічі з ним – чи не так?

Пауль мовчки похнюпився.

– Бачиш, тобі нема чого заперечувати! Хто цілеспрямовано шукає, той знаходить. Тому ти й зустрів наставника, який привів тебе сюди – до мене. Але тобі лише здається, що все відбулося саме собою, що ти раптом одразу повірив і наставникові, й мені, що ніколи не сумнівався у нас і словах наших. Ти просто забув усю правду! Повір мені, хробачок: попервах усі вагаються, мають сумніви щодо Вчителя та Великої Істини. Знання ніколи не дається легко. Ніколи!..

Рік 1709 від Р. X ., Європа

На власній шкурі Степан Ракович засвоїв просте правило: якщо дуже палко бажаєш вмерти – помри негайно! Бо варто лише забаритись, і палке бажання спалить тебе ізсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою, будеш ні тим, ані сим, ні мертвим, ні живим, а так – бозна-чим.

Чи то за час дороги подіяли притирання та трав'яна настоянка, якою Мошка щедро напував юнака, чи незалежно від прагнень душі, «ув'язненої» в понівеченому тілі, тіло це прагнуло вижити – коротше, Степан почав одужувати. Зраділий Мошка вливав у хворого дедалі менші дози настоянки, отже, Степан усе рідше впадав у забуття, а відтак у його серці все дужче розгоралась єдина пристрасть – померти якнайшвидше, причому байдуже, у який саме спосіб!

І у напівсні, і наяву юнак просто марив смертю. Справді, навіщо жити, коли наймиліша його серцю дівчина давно чекає на нього в