Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Знов ти за своє?!
– Але ж то є правда.
– Ти все-таки або відьмак, або не знаєш майбутнього, помру я чи…
– Моше не знає майбутнього, проте очі Моше можуть бачити печатку Всемогутнього, якою позначений молодий панич…
– Брешеш, свиното!..
– Так палко виявляють почуття лише живі, а не мерці. Отже, молодий панич житиме.
– Ні, – юнак знов знітився. – Краще вже померти, ніж отак страждати.
– Молодий панич не здатен сказати правду навіть собі самому…
– Що-о-о?! То я, по-твоєму, брехун? – Степан спідлоба позирнув на єврея. Але Мошка мав цілковито серйозний вигляд, у його сірих очах не було найменшого натяку на презирство… або на кепкування.
– Моше переконався, що молодий панич прагне зовсім інших речей – не тих, про які говорить. Доля молодого панича – жити, щоб здійснити волю Всемогутнього, а не лежати в холодній могилі. Це дуже-дуже радісна новина для Моше.
– А я кажу: краще удавитись або зарізатись…
– Нічого в молодого панича не вийде.
– А як раптом?..
– Гаразд, перевіримо.
Мошка підвівся, легкою ходою вийшов до сусідньої кімнати й за декілька хвилин повернувся з довгою міцною мотузкою у лівій руці та з ножем у правій. Кинув принесене на ліжко поруч із Степаном.
– Нехай молодий панич робить, як вважає за потрібне. А Моше навіть заважати не стане.
– Невже?..
– Моше присягається, що не заважатиме!
– Нізащо?
– Нізащо!
– Чим заприсягнешся?
– Святим престолом Всемогутнього, на який Він сідає і в день суду, і в день радощів.
– Гаразд.
Не зводячи очей з підступного єврея, котрий справді здавався абсолютно байдужим, Степан спочатку взяв ножа. Мошка не реагував. Степан перевірив, чи добре ніж заточений (лезо було гостре, як коса дбайливого селянина), повертів його так і сяк, відклав на ліжко. Далі руки потягнулися до мотузки, юнак випробував її на міцність, намотав на руку, щоб дізнатися приблизну довжину. Має вистачити, щоби…
А може, це все ж таки хитромудре випробування?! Не інакше…
Степан спідлоба позирнув на єврея. Незворушний Мошка спокійнісінько сидів на ліжку й зосереджено розглядав кінчики пальців, щось бубонячи собі під ніс. Степан узяв обидва знаряддя самогубства одночасно… але наступної ж миті вони впали на підлогу.
– Мошка, Мошка, свиняча твоя пика, – мовив юнак розчаровано, – ти маєш рацію: я настільки слабкодухий, що не можу наважитись на останній крок.
На «свинячу пику» єврей анітрохи не образився. Він миттєво заштовхнув ногою і мотузку, й ножа під ліжко та радісно констатував:
– Ну от, Моше не помилився!
– Навіщо кидати речі на підлогу? Чому б загалом не прибрати їх звідси?
– Нехай будуть під ліжком, аби молодий панич удень і вночі міг пам'ятати про найбільший відчай свого життя, який щойно поборов.
– Жидівська твоя душа!.. Що ти знаєш про відчай?.. – сумно зітхнув Степан.
– Нехай молодий панич не сумнівається: багато чого.
– Та ну!
– Авжеж.
– Либонь, найбільший відчай тобі довелось пережити, коли хтось відкопав твої червінці, надійно приховані на чорний день, – криво всміхнувся юнак.
– Молодий панич помиляється, – майже рівним голосом відповів Мошка. – Втрачаючи гроші, Моше ніколи не втрачав заразом і голови. А от коли селяни втопили молоду дружину Моше – а вона вже п'ять місяців носила під серцем нашу першу і єдину дитину…
– Що-о-о?!
Степан аж похолов від несподіванки… але головним чином від того, яким тоном Мошка розповідав про це! Хіба може людина при здоровому глузді так спокійно…
– Ой-вей, молодий паничу, то дуже, дуже давня історія. Одній селянці примарилось, нібито вночі хтось заподіяв лихе її корові, в якої на ранок зникло молоко. Потім те саме сталося в іншої селянки, потім у третьої. Почали шукати відьму – знайшли Мар'ям, молоду дружину Моше, скрутили руки й ноги, пов'язали на шию намисто з трьох великих каменів та й кинули до річки. І все…
– То відьмак не ти, а… твоя жінка? – здивувався Степан.
– Хіба молодий панич вірить у сказане ним? – спитав у відповідь єврей. Юнак тільки очі опустив долу… невідомо чому. Справді, це ж усього лише жалюгідний, підступний юда, котрий свавільно полонив його, посилаючись на батьківський наказ, завіз бозна в які землі… – а як перевіриш його слова?!
Між тим, не зводячи зі Степана пронизливих сірих очей, Мошка зневажливо посміхнувся й мовив:
– Вейз мір! Моше тепер зрозумів, що молодий панич зовсім необізнаний на народних прикметах щодо відьом.
– Які там іще прикмети?..
– Якби ж Мар'ям була відьмою, вона б не потонула, а плавала би навіть з камінням на шиї… Принаймні так стверджували селяни.
– А-а-а, точно… Щось пригадую, – погодився Степан. – Просто це я знав колись давно, дуже давно… Тепер же воно не має для мене значення.
– Так от, вагітну Мар'ям втопили, а молоко в корів продовжувало зникати. Це припинилось, лише коли втопили ще трьох жінок з того самого селища. Простих селянок тобто, – бо всі наші повтікали до лісу і там переховувались. Тож нехай буде благословенною добра пам'ять Мар'ям – її провини у зникненні молока не було.
Степан відвів очі убік. Мимоволі йому зробилось ніяково… і соромно… Але ж не стане він вибачатись перед жалюгідним нащадком христопродавців! Ще чого… «Кров його на нас і на дітях наших…» От нехай і не скиглять з приводу такої своєї нібито несправедливої долі!
Але зовсім промовчати юнак не міг, тому спитав:
– А де ж був ти сам? Чом не захистив свою Мар'ям? Либонь, перелякався й разом з іншими жидами сховався у лісі, полохливий ти шкурник…
