Східний синдром - Юлія Ілюха

Проходячи повз нього, споглядаючи його з вікна, Супрунчик щоразу пишався — собою й цією грандіозною будівлею. Васі подобалося це відчуття приналежності до великої історії країни, у яку його вписувало саме сусідство з Держ­промом. Його міць і розмах, його першість, яку так і не змогла посунути жодна харківська висотка, його дух і велич — усе це зачаровувало Васю. Чого гріха таїти: квартира в центрі, з вікон якої можна було щодня спостерігати за першим радянським хмарочосом, була однією з вагомих причин, чому «Адвокат» повертався до дружини. Повертався з позитивним настроєм, з надією, що цього разу він таки зможе змінити своє життя. Узяти поводи у власні руки й направляти галопом туди, куди сам захоче. А як інакше? Він же — живий.

Зараз, цієї миті, ховаючись від жаркого сонця в тіні Держ­прому з бозна-якою за день сигаретою, Вася відчував у собі сили зрушити гори. У долі й у людей тепер боржок перед ним. Він воював. І йому за це воздасться.

Він піднімався сходами до квартири, насолоджуючись кожним кроком, немов і не було за плечима важкого рюкзака. Перебирав у кишені ключі, наче вервицю, перебирав у думках спогади про щасливі моменти, прожиті тут.

Обережно вставив у замок великий ключ. Провернув, як ніж у ворожому тілі. Потім ще один, маленький. Коли двері відчинились, на Васю війнуло забутим знайомим запахом — суміш Аниних парфумів, нагрітого повітря з сонячної спальні, кави, перетриманої на вогні. Він глибоко втягнув носом це ароматне повітря, такий рідний і водночас чужий запах, що нагадував про минуле, й усміхнувся своїм спогадам.

У коридорі на паркеті пустували сонячні зайчики. Вася наступив на хвоста одному запилюженим берцем, і той одразу розхвилювався, скочив йому на ногу, поповз угору по «мультику». Від протягу в спальні легенько колихалася гардина, через прочинене вікно долинали звуки вулиці: шум моторів авто, дитячий сміх, уривки дорослих розмов. Вася так і стояв — прихилившись до стіни, з рюкзаком за плечима, у полоні спогадів і сонячних зайчиків. Немов вагаючись, залишатися чи йти. За мить він скинув із себе заці­пеніння разом із рюкзаком, сів на маленький — Лінин — ослінчик у коридорі, роззувся й зняв шкарпетки. З насолодою поворушив босими пальцями. Як завжди, повертаючись додому, спершу зайшов у ванну й вимив руки з милом, витер їх рушником. І лише по тому, як на екскурсії, рушив роздивлятися свій дім. Заглядав у кімнати й не міг зрозуміти, чому той його бентежить, здається не таким, як він його запам’ятав. Потім второпав — меблі. Аня все переставила. Його канапа, на якій він дивився стріми з Євромайдану, взагалі зникла, і на її місці стояла інша, темно-бордова, впираючись своїми дерев’яними лапами у світлий паркет. Вася стягнув вологу від поту футболку й пожбурив на неї. Немов кіт, він помічав свою територію.

Вийшовши на кухню, розчахнув вікно. Дістав із кишені пачку дешевих червоних «Прилук», підкурив, затягнувся, підставляючи голий торс гарячим сонячним променям. Унизу якісь молоденькі дівчата, мабуть, студентки, зацікавлено позадирали на нього голови. Одна щось говорила іншій і штрикала подругу в бік гострим ліктем. Вася помахав їм рукою, в якій тримав сигарету. Вони засміялися, помахали у відповідь і побігли вулицею, тримаючись за руки. Супрунчик докурив, піймавши себе на бажанні загасити недопалок об підвіконня.

— Здичавів, — промовив уголос. — Усе добре, Васю, ти повернувся. Ти повернувся. Звикнеш.

Увімкнув чайник, довго шукав у шафці улюблену чашку — велику, майже півлітрову, з написом «Вася», але так і не знайшов. Узяв першу-ліпшу, насипав ложку розчинного «Якобсу», залив окропом. Стояв перед вікном, сьорбав каву, обпікаючи піднебіння, знову курив. Дивився, як Держ­пром підставляє сонцю свої бетонні боки, як облизують їх по-літньому гарячі промені, а тепло і світло з неба зміщується з історією міста, що сочиться з кожної, навіть найменшої шпарини на тілі розімлілого гіганта. Відчуття власної чужорідності тут муляло, наче дрібний камінець, що потрапив у взуття. Вася списував це на втому. До того ж він ще не пройшов «акліматизацію»: щоб звикнути до іншого часового поясу й клімату — і то потрібен час, а тут справа куди серйозніша — призвичаїтись до миру після року війни.

Скинувши решту форми, пішов у душ. Гарячу воду традиційно вимкнули. Стояв під холодними струменями, сподіваючись, що в голові проясниться й думки перестануть плутатися. Та де там. Розуміння, як жити далі, не приходило. Мокрий, пішов шукати рушника, залишаючи на паркеті бризки води. Аня за таке вбила б. Свої речі знайшов на тій самій поличці, де й залишив. Старий коричневий рушник, який мама подарувала йому ще до весілля, трохи повернув у реальність. Принаймні хоч щось у цьому житті залишається незмінно-надійним. Вася загорнувся в нього від пояса й пішов у спальню. Незастелене ліжко пахло забуто й щемливо. Пахло Анею. За мить він відключився. І знову опинився на війні.

Він біг кудись вузькою стежкою, ковзаючи берцями слизькою грязюкою. Вона засмоктувала ноги, хижо чвакала, наче намагаючись проковтнути його живцем. Чомусь біг без броніка й розгрузки, голий до пояса. Холодний автомат бив під ребра. З неба суцільною стіною падав рясний дощ. Вася ловив дрібні краплі ротом. Він знемагав від спраги, але зупинитися й пошукати води не міг. Знав, що за ним біжать товариші, а позаду їх доганяє чужа броня. Доганяє, щоб розчавити, вмісити в цю багнюку. Раз-два, раз-два — ноги самі відраховують кроки. Ступати лише прямо, у драглисту твань, бо справа й зліва — міни. Справа й зліва — відірвані руки та ноги. Пошматовані здичавілими собаками тіла. Туди — не дивитися. Не озиратися. Попри холод і дощ, Васине тіло пашіло, аж парувало. Він відчував, як страх, який везуть із собою ті, що на броні, кидається йому навздогін, клацає за спиною ікластою пащею. Раз-два, раз-два. Серед стіни дощу попереду виросла чорна постать чоловіка. Він не робив жодних рухів, але якимось чином стрімко наближався. Наче плив по багнюці. Раз-два — і він уже перед Васею. Макс. «Турок». Незвично усміхнений, аж урочистий. Протягує щось у руці. Вася зупиняється. Бере. «Турок» регоче й крутить на пальці чеку. Вася розтуляє долоню. На ній лежить «ефка». До вибуху він ще встигає закричати. Кричить.

Чиїсь пальці з гострими нігтями вп’ялися Васі в плече. Він хапає цю чужу руку, вивертає її, підхоплюється на ліжку. Мокрий від поту, із серцем, що стрибає в грудях тенісним м’ячем.

— Відпусти, — сичить Аня.

Вона перелякана й бліда. Заклякла з вивернутою рукою над ліжком. На ній простора бірюзова сукня з відкритими плечима й біле намисто. Волосся за рік його відсутності в неї відросло майже по пояс. Губи напружені, брови зійшлись на переніссі від болю.

Вася розтискає пальці. Дружина хапається за місце, яке їй тепер болить, ховає його під долонею. Дивиться на нього заляканим диким звірятком.

Супрунчик опускає ноги на підлогу. Стискає губи, розпачливо проводить рукою по волоссю.

От і зустрілися.

— Вибач, приверзлося уві сні, — хоче проказати голосно, натомість хрипить здерев’янілим горлом.

— Ти не попередив, що приїдеш, — говорячи, Аня відводить очі. — Надовго?

— Назовсім. Дембель.

— Як так? — здивовано змахує віями.

— Рік минув. Відвоювався.

Обоє замовкають. Вася