Східний синдром - Юлія Ілюха

боячись показати свою чи то слабкість, чи то силу, зробивши перший рух, перший крок, перший поцілунок. Споконвічно в нерівних умовах — один любить, інший терпить — вони не очікували від цієї нічної зустрічі продовження, та й навіть хорошого нічого не очікували, але… Вірили в бодай щось, що утримає, заземлить їх на цьому світі, відхилить кулю й осколок.

Невідворотність била в скроні точним боксерським ударом, і Таня, шумно вдихнувши повітря, встала навшпиньки й зімкнула руки на Максовій потилиці. Його губи, про які вона так довго мріяла, були обвітреними й пошерхлими. За мить вона відпустила їх і вткнулася носом у його бушлат. Максим пах морозом, димом і потом. Секундний спогад про Сергія — від того йшов такий самий запах, коли він повертався зі стрільб, — Таня похапцем відкинула й подумки розтоп­тала взутою в берці ніжкою 36-го розміру. Вона гладила шрами на його обличчі, цілувала їх легко й ніжно. А потім відсторонила «Турка», який стиснув її руками, немов рідну «есведешку», повернула ключ у дверях кімнати — слава Богу, замок ще не вирвали — і знову пірнула в його важкі обійми.

Вони похапцем здирали одне з одного форму — шалений час, відпущений їм долею та війною, міг закінчитися чи взагалі обірватися, і кожна наступна хвилина наближала їх до неминучого фіналу, коли кожен — знову окремо. Зумі­ли вдвох втиснутись у Танин спальник, гріючи одне одного диханням, живою теплою шкірою, швидкими доторками. Зміїне тертя тіл, заглушені та проковтнуті зойки, феєрверки зірок у танці на холодній стелі. Близькість, що дарує оманливе відчуття скороминучого щастя.

Коли Коля «Шумахер» повернувся перевірити, як там справи в медички з її знайомим кадром, він наштовхнувся на замкнені двері й секунд зо тридцять із подивом вслухався в стогони по інший їх бік. А потім хихикнув у кулак і пішов спати, примовляючи:

— Дивні діла Твої, Господи…

  ***

Розкаяння прийшло до Максима в образі Олі. Пригрівшись, він було задрімав у спальнику, накритий Таниним розпашілим тілом, коли в голові чітко клацнула думка: Оля про все знає. М’язи скоротилися, його тіло здригнулося, смикнулося, наче величезний равлик у мушлі спальника. Під серцем похололо й занило. На кілька секунд він міг заприсягтися, що Оля стоїть поряд. Дивиться. Без осуду, відсторонено.

— Що? — озвалась Таня, не піднімаючи голови, так само притискаючись, намагаючись злитися з ним, зростися.

Вона не спала. Лежала тихенько й майже не дихала, боячись розбудити його найменшим рухом. Так затишно й захищено вона не почувалася вже багато років. Намагалася не думати, що буде далі — приголубить, обійме чи піде геть у морозну донбаську ніч, залишивши її з надщербленим серцем, з черговою тріщиною на біографії.

«Турок» завовтузився, намагаючись відсунутися від неї у тісному спальнику, але це погано виходило. Ще рух — і вони впали на підлогу. Макс опинився зверху й придавив Таню всім тілом. Вона мовчала. Ривок — і спальник затріщав під натиском його рук, блискавка не витримала й вирвалась «з м’ясом».

Максим тікав. Тікав боягузливо й поспіхом, наче святий отець, якого застукали з повією. Він рачки виліз із кокона й гарячково збирав свої розкидані речі.

Таня сіла, кутаючись у роздертому спальнику. Чи шкодувала вона про зроблене, дивлячись, як Максим натягує штани? Не шкодувала. Скоріше, навіть відчула полегшення — нарешті ось воно. Розчарування, ще непевне, як тонкий блідо-зелений паросток, який щойно виткнувся із землі, але вже почав набирати силу. Знала ж, що так буде. Знала. Карма в неї така чи що — бути приниженою й покинутою? Відчувала страшенний холод, наче крига сковувала її зсередини. Хотілося ковтнути рятівні таблетки й забутися. Хоч на кілька годин.

Максим тим часом одягався, уникаючи дивитися в Танин бік. Такого сорому він не знав відтоді, як батько побачив його п’яним. І тоді, і тепер він не знав, що сказати на своє виправдання. Усі слова прозвучали б фальшиво.

Кураж минув. Біля його ніг сиділа маленька жінка, котра ще мить тому була щасливою і стогнала від насолоди, почуваючись його королевою. А зараз він скинув її з трону в реальність, туди, де холод, бруд і війна. Навіщо зробив це, навіщо піддався інстинктам, навіщо прийшов саме до неї, закоханої, а отже, оголеної і відкритої? Сука, ось він хто. Тварина, гірша за сєпара. Зробив нещасним не тільки себе, а й цю дівчинку, яка необачно звірилася йому в своїх почуттях. Це все алкоголь. Він у всьому винен. І ця клята війна.

Максові думки металися туди-сюди, обираючи, кого зробити винним.

Хоча… «Скеля» теж не свята. Чого не прогнала, а перша повісилася на нього? Та він, мабуть, не єдиний приходив сюди розвіяти печаль, то чого йому перейматися?

Розкаяння змінювалося злістю. Вона знову наростала, гаря­ча, кипуча, як смола в пекельному казані. Злість на Олю, на себе, на Таню. На сєпарів і товаришів. На цю грьобану війну. На це кончене життя, над яким ти не маєш жодної влади.

Знову захотілося випити. Залитися. Щоб нічого не відчувати. Не пам’ятати. А потім — грохнути сєпара. Так, щоб півголови знесло й мізки чвиркнули фонтанчиком. Або хоча б набити морду першому-ліпшому, хто трапиться, байдуже — другові чи ворогу. Вивільнити лють, окропити її червоною юшкою, протверезіти від кривавих крапель на снігу. І вкотре зрозуміти, що ця злість, цей біль житимуть у ньому довічно, блукаючи тілом, немов куля зі зміщеним центром тяжіння, калічачи його самого й усіх, хто стоятиме занадто близько.

Таня шморгнула носом. Вона не піднімала голови, поклавши підборіддя на притиснуті під спальником до грудей коліна. У голові Макса тенькало, що все одно він повівся, як скотина, що треба щось сказати, вибачитись, але язик враз став м’яким, важким і якимсь аж тягучим, не здатним вимовити ні звуку. Вскочив у берці, смикнув шнурки, до пуття не затягнувши, накинув бушлат, не помітивши, як полетіла з кишені шапка. Шумно вдихнув і видихнув, безсило стиснув кулак, тоді вивільнив пальці, хруснув суглобами. Поклав важку руку на голову Тані, ледь скуйовдив волосся, тріпнув, немов собаку за загривок. Мовляв, тримайся, мала, я не хотів. І хряснув дверима.

Тільки після цього Таня дозволила собі розревітися.

  ***

Сходило сонце.

Сніг рипів під Максовими ногами, забиваючись у неза­шнуровані берці.

Загорявся новий день війни.

Розділ 5. Мир

Шість місяців до дембеля тяглися нескінченно довго. Спершу повіяла теплим вітром весна, злизала весь пожовклий ніздрюватий сніг, затопила водою й багном окопи й бліндажі. Ще трохи — і зранені степи Донбасу заквітчалися, запахли, ховаючи за буйною зеленню вирви від снарядів та мін. Природа брала своє.

Потім на крилах гарячого суховію прилетіло літо. Бійці вдягали броніки та розгрузки на голі, аж червоні торси й вилазили на розпечену броню.

Знову кудись їхали, ловлячи палючі сонячні промені й уїдливий всюдисущий пил, міцно тримали «калаші» й не відривали очей від зеленки.

Після бійки та пострілів на світанку Макс і Вася продовжували служити в одній роті: баба бабою, а війна — війною. Перекидалися скупими сухими словами «по роботі», обмінювалися злими поглядами. Тримали дистанцію. Їхня ворожість базувалася не на ненависті, а на образі.

Вася не міг пробачити, що товариш скористався жінкою, яка