Східний синдром - Юлія Ілюха

— Купився? — раптом засміялася заголосно й зарізко. — Пацани казали, що жодна дівка тебе звабити не зможе, бо ти нікого не помічаєш і не хочеш. От я і вирішила перевірити. Молоток! Твердий, наче скеля. Ну майже як я.

Говорила навмисно грубо й розв’язно, вдягнувши на себе звичну роль «свого в дошку» хлопця, тим самим затуляючи дірки у власній броні. Навіщо відкрилася, оголилася перед ним, немов казкова леді Годіва, навіщо допустила думку про те, що чоловік може подарувати їй щастя, а не біль? Стуляла докупи розсипані крихти слів, намагаючись зберегти обличчя, вдавала, що нічого невідворотно важливого для неї не сталося. Просто невдалий жарт.

— Та я ж начебто не дівок прийшов сюди шукати, а геть іншим займатися. — Максим уважно подивився на Таню, навіть не намагаючись удавати, що повірив.

Узяв пачку сигарет, вистукав одну, закурив прямо в приміщенні, струшуючи попіл на блюдце. Таня бачила, як шушукались і кивали на них офіціантка й бармен за Максовою спиною, але вголос ніхто й слова не сказав — мабуть, боялись, що відвідувачі були у формі.

Подальша розмова не клеїлась. Таня спробувала кілька разів пожартувати, щосили намагаючись перебити враження від свого невчасного й неоціненого зізнання, але наштовхнулась на важкий і водночас розгублений погляд «Турка», який немовби говорив: «Не старайся, я все зрозумів».

Макс мовчки розплатився за двох, так само не кажучи ні слова, допоміг Тані вдягнути бушлат. Вона теж мовчала. Нарешті приїхала машина, і Таня шмигнула на сидіння, уникаючи дивитися на «Турка».

«Треба радіти малому, знаходити хороше в дрібницях», — переконувала вона себе дорогою, відчуваючи ліктем його лікоть. Що ж удієш — насильно милий не будеш. Ні «Адвокат» їй, ні вона — «Туркові». Жити цієї миті, допомагати вижити іншим та слухати колискові, які наспівував фенобарбітал, — ось і все її нехитре завдання максимум. Щоправда, дедалі частіше їй спадало на думку універсальне рішення, як позбутись самотності на багато років уперед. Для цього треба лише було повернутись живою, зіскочити з барбітуратів і почати створювати те, що називають «нормальним життям». Таня вхопилася за цю ідею, як дерево в горах щосили хапається корінням за кам’янистий ґрунт, силуючись утриматись під натиском вітру й не впасти в прірву.

Їй був тридцять один рік.

Вона хотіла народити дитину.

  ***

Що ближче підступав новий 2015-й, то похмурішим ставав «Турок». Не хотів ні з ким розмовляти, навіть від «Адво­ката» відгаркувався. Уся ця новорічна метушня, яка хоч-­не-хоч все одно була присутня навіть тут, його дратувала. Бісила маленька штучна ялинка, яку привезли волонтери і яку хлопці притулили в почесному кутку їхньої хати, наче махрові комуністи портрет Леніна. Бісив Вася, який із дурнуватою усмішкою дорослої дитини, що чекає свята, вішав на те зелене пластикове чудовисько шматок золотистої мішу­ри, котру знайшов в одній зі знелюднілих хат. Це ненависне тепер свято витягувало з погреба пам’яті спогади про минулий Новий рік у Парижі. Легкий, яскравий, іскристий, як те шампанське, що вони з Олею пили біля сталевих лап Ейфелевої вежі. Спогади, які Макс півроку старанно заганяв усередину, тепер нагноїлися, наче шпичка, і мали ось-ось прорвати — болем, люттю, ненавистю, спрямованими на кожного, хто випадково чи свідомо перетнувся з ним шляхами.

Він зірвався у третій день 2015-го. Виміняв свої берці «Лова», яким тихо заздрила вся рота, на трилітрову банку самогону. Взявся пригощати нею — повною, бокастою — хлопців, був уже напідпитку, тож — незвично веселим і балакучим.

— «Турок», ти вже «хороший», давай спатоньки, поки тебе в аватари не записали, — посміювались товариші, здивовані тим, що він, котрий за півроку навіть нюхати не хотів у найпаскудніших ситуаціях, взагалі може вживати алкоголь і п’яніти від нього.

— Ображаєш, брате, — відмахувався Максим, не визначившись, до кого звертається, і продовжував кура­житись.

Проте його веселощі залишали якесь гнітюче враження. Як курка з відрубаною головою може рефлекторно пробігти ще кілька метрів, так і Макс метушився, реготав, ляскав когось по плечу, щосили імітуючи повноцінне життя, наповнене рухом, запахом, змістом і ендорфіном. Підігрітий алкоголем, він гостро відчув потребу в любові. Любові жінки. Бодай вона й буде однобічною, неповносправною, як усе його теперішнє життя.

  ***

Таня прокинулася від того, що хтось торсав її за плече.

— Сьогодні не я чергую, — пробурчала, відкинула настирну руку, ловлячи сон за хвіст.

Нехай би що там сталося, вона спатиме. Навіть якщо під нею дрижатиме земля, поряд лягатимуть міни і їхній будинок складеться, наче недороблене оригамі. Але грубе втручання в той єдиний шматок приватного простору, що в неї залишився, продовжилось.

— Ну що таке? — розліпила очі, крутнулася корпусом у спальнику до набридливої руки, струшуючи теплий сон.

— Там до тебе пацієнт ломиться. Каже, що серце болить. Я йому сказав, що ти не по цій частині, але він на­полягає. — У світлі ліхтаря по винуватому обличчі водія Колі з позивним «Шумахер» пробігали легкі мерехтливі тіні. — Послать його нахрін чи глянеш?

Таня розщепнула спальник і сіла, потерла очі та скроні пальцями.

— Та гляну вже.

— Тільки він бухий, здається. Не те щоб зовсім аватар, але напідпитку.

«Скеля» позіхнула, скривилася.

— Та хай іде вже, раз розбудив. І світло давай.

Взулася — шнурівку на берцях вона тепер затягувала швидко, по п’ять секунд на кожен, вдягнула кітель на термокофту. Кроки двох уже перед дверима. «Шумахер» відчинив. А з ним…

— Здрастуй, Танюшо.

Від звуку цього голосу її тіло немовби розсипалося на тисячі щасливих крихких осколків — просто йому під ноги, а потім знову зібралося, як у реверсі, у маленьку розгублену Таню в завеликому для неї кітелі.

— «Турок», ти? — спробувала виграти час, вгамувати хвилювання, вдавши, що ледве його впізнала.

Він криво посміхнувся.

— Власною персоною, як бачиш.

Коля «Шумахер», який нервово переминався з ноги на ногу, помітно зрадів, що недарма розбудив сувору медичку.

— То що — я піду? Чи залишатись? — Він запитально дивився на Таню, чекаючи її вердикту.

— Іди, — твердо, без тіні сумніву.

Добряк та веселун Коля завжди підстраховував Таню. Різне ж бо може бути. Боєць — і боєць. Не вгадаєш же, що в нього на думці. Різні люди. Різні думки в головах. Один якось почав медичку мацати й заламувати їй руки, так Коля йому врізав неслабо, що той аж Москву побачив. Але раз сказала йти — значить, кадр перевірений, і «Шумахер» із легким серцем відступив назад у темряву.

Кількагодинна натужна веселість Максима минула, і тепер, враз протверезівши, він знову став самим собою — скептичним, похмурим, зневіреним. І розгубленим. Куди й поділася та рішучість, з якою він ішов сюди й домагався побачити Таню. Він стояв перед нею, наче арбітр перед заповненим футбольним стадіоном за мить до того, як дати фінальний свисток, що вирішить долю матчу. Вони обоє розуміли, що він не просто так прийшов, і слова пояснень були зайві. Проте обоє чекали,