Східний синдром - Юлія Ілюха

— Привіт, дорогенька, — почувся зі слухавки знайомий бадьорий голос. — Що ти робиш увечері? Я сьогодні проїздом у Києві, треба здибатись.

Джаміля запропонувала зустрітись у крихітній кав’ярні на Лесі Українки, куди вони іноді заходили зігрітись, ідучи з Майдану перепочити в найману квартиру татарки. Таня прийшла туди раніше і в тягучому, наче домашня карамель, очікуванні одна за одною випила дві чашки еспресо. Подруга запізнювалась. Вона вже хотіла замовляти третю каву, коли двері відчинились — і Джаміля — уже без кіс, а з коротко стриженою головою та виголеними скронями — розкинула руки для обіймів.

Таня одразу помітила її одяг — кітель із закоченими рукавами, камуфляжні штани в різнобій із кітелем, берці, шеврон та нашивку прапорця на рукаві.

— Поїхала з хлопцями прямо з Майдану, — відповіла Джаміля на німе запитання.

У неї були червоні стомлені очі й засмага людини, яка щодня підставляє обличчя й руки сонцю та вітру. Вона раз по раз поривалась дістати сигарету з пачки, яку одразу поклала на стіл, але згадувала, що тут не палять, і замовляла ще одне американо. Джаміля розповідала про три місяці на Донбасі, про хлопців зі свого батальйону — живих і «двохсотих», про страх і сміливість, зраду й вірність, складені для благословення пальці та плювки в спину.

— Я подумала: а що тебе тут тримає? Давай до нас, — запропонувала, дивлячись подрузі в очі й барабанячи кути­ком пачки по столі.

— А давай, — відповіла без тіні сумніву, не відводячи погляду.

  ***

Таню не тримало геть нічого. Вона легко покинула все, що, немов замок із піску, ретельно вибудовувала навколо себе протягом останніх місяців — нормальне з чиєїсь точки зору, середньостатистичне життя, яке сипалося крізь пальці. Після швидких, як весняний струмок, курсів такмеду вона стала парамедиком добробату, у якому служила й Джа­міля, реалізовуючи тим самим давню, але не забуту мрію про медицину.

У зоні АТО було гучно й страшно, але до вибухів, свисту мін та тріску автоматів, як виявилось, теж можна звикнути, і з часом вони стали для неї своєрідною колисковою, без якої важко було заснути, а страх адреналінив і бадьорив ліпше від найміцнішої кави. Тут, у формі, забрудненій чужою кров’ю, яка вже не відпиралася, Таня знову почувалася потрібною. Вона не боялася мертвих пошматованих тіл, відірваних кінцівок та потрощених голів, свою справу робила механічно та швидко, наче батогами, хльостала різкими лайливими словами тих, хто впадав у паніку від такої картини. Таня, маленька Таня, яка колись тремтіла перед своїм чоловіком, тепер мала позивний «Скеля», яким її нагородили за твердість характеру та відсутність видимих емоцій. Про те, що вона тихо плаче ночами, кусаючи зубами спальник, і закидається фенобарбіталом, аби здаватися спокійною і врівноваженою, знала тільки Джаміля, в якої були ті самі проблеми.

У маленькому сірому містечку, яке зараз потопало в «зеленці», Таня серед бійців створила собі репутацію «свого хлопця», хоча спочатку була визначена як чоловіконенависниця й недоторка. Оточена понад сотнею чоловіків, вона ховалась у свій панцир, як м’якотіла черепашка, боячись оголити перед ними свої почуття. Усі вони були надійними бойовими товаришами, які прикриють і підставлять плече, але жоден із них так і не запалив у ній згаслу та спопелілу іскру. Аж поки аномально спекотного вересневого дня біля отруєної криниці, яку з години на годину мали нарешті засипати землею, вона не зустріла «Турка». Світ похитнувся і звузився до іскорок у його карих очах. Таня вдруге закохалась, наче та юна Ларіна, що мріяла про любов «як у книжках».

Розділ 4. У коханні й у війні

— Дєвушка, а вашій мамі зять не нужен?

Таня відмахнулася від цього заяложеного не одним десятком ловеласів бородатого вислову й мовчки продефілювала повз зграйку хлопців. Ще зовсім юні, у різнокаліберній формі, вони витріщались на неї так, немов раптово захворіли на базедову хворобу. Заглиблена у свої думки, вона навіть не одразу згадала, що збиралася купити в місті, нагода потрапити до якого випадала не так часто, коли вона «падала на хвіст» комусь із бійців, які їхали на «Нову пошту» чи теж скупитись нашвидкуруч.

У крихітному магазинчику, чомусь гордо названому супермаркетом, вона кинула в кошик блок сигарет, дезодорант, кілька пачок прокладок та вологих серветок, шампунь, ватні диски для обличчя і три шоколадки. Продавчиня на касі стиснула фарбовані рожевим губи, побачивши її вигорілий «мультик» та «бундесівську» парку, і пробила всі товари без жодного слова, але Тані було байдуже до цієї баби з перепаленою мочалкою волосся на голові. Скидавши покупки в пакет, вона почимчикувала до виходу. За кілька метрів від дверей її вже чекав камуфльований «течик».

Дорогою, як і майже щодня тепер, Таня думала про «Турка». Після тієї першої вересневої зустрічі біля колодязя вдруге вона випадково побачила його лише позавчора — аж через місяць. Перекинулися кількома фразами, пореготали разом із Васиного жарту — та й по всьому. Щоправда, «Адвокат» встиг узяти з неї обіцянку днями заскочити до них на гостину. Таня була йому навіть вдячна — тепер не треба було шукати причину, щоб побачити «Турка». Прихопивши куплені шоколадки й сигарети, сьогодні вона збиралася виконати обіцяне.

У роті снайперів, як і майже всюди, її поява викликала пожвавлення серед бійців. «Скелю» одразу спробували нагоду­вати, незважаючи на відмовки, і насипали повні кишені волонтерських цукерок, на фоні яких її шоколадки здавалися бідними сирітками. Коли нарешті з’явилися «Турок» з «Адво­катом», Таня вже сиділа на сонечку на ящику з-під боєкомплекту з кружкою гарячого й міцного, майже як чифір, чаю.

Вася відверто зрадів її появі, Макс тільки стримано усміхнувся.

— Салют медикам!

Поговорити з самим «Турком», як мріялося, Тані не вдалося — усі бійці, вільні на цей час, скупчилися біля неї. Кожен хотів урвати крихту її уваги, сипав жартами чи зацікавлено шукав погляду. Макс у розмови не встрявав, хіба що інколи ковзав по ній поглядом. А потім допив чай, накинув на плече «калаша» й пішов, навіть не кивнувши на прощання. Спересердя розчарована Таня аж попекла собі піднебіння гарячим чаєм і закашлялась. Вася кинувся стукати її по спині. Думки про Таню не полишали його з часу першої зустрічі.

Дружина дзвонила рідко, плекаючи свою образу, а коли телефонував він сам, щоб почути доньчин голос, неодмінно хапала слухавку й топила чоловіка у хвилях свого не­вдоволення, з яких він ще довго виборсувався. Васі ж, як і кожному чоловікові на війні, банально хотілося, щоб його хтось чекав удома. Щоб десь там надійним тилом була жінка, яка б хвилювалась і вірила в нього, а не «робила нерви» повсякчас. Бо нервів у нього й так вистачало. Після нечастого спілкування з Анею він швидко викурював кілька сигарет одна за одною і зарікався не дзвонити. Але нестрим­не бажання поговорити з Ліною, почути від неї: «Привіт, тату» — переважувало, і він знову шукав у журналі дзвінків номер дружини. Йому, як повітря, потрібна була підтримка, рідна людина, заради якої він хапався б за життя, коли йшов «на роботу», чи стрибаючи в окоп, коли