Східний синдром - Юлія Ілюха
— Все одно колись би вбив, і без цього…
Майдан оглушив її звуком. Тут кричали, співали, калатали, били в барабани, молились, плакали й раділи. Вона йшла повз людей, усіх таких заклопотаних, сподіваючись, що вони приймуть її за свою.
— Гей, дорогенька! — шарпнув раптом хтось Таню за рукав куртки.
Вона смикнулась, параноїдально вирішивши, що це хтось зі знайомих. Але ні — на неї дивилася худа чорнява дівчина з вугільними бровами й очима оленяти Бембі. Незважаючи на холод, незнайомка була без шапки, її чорне волосся звивалося по світлій куртці двома смоляними товстими косами.
— Ти вже третій раз біля цього намету проходиш, шукаєш когось? — спитала вона російською і запитально вигнула брову.
— Та ні, я так… дивлюся… і все, — немов почала виправдовуватись Таня.
— Ясно. Вперше прийшла? — зрозуміла брюнетка.
— Ага. — Таня кивнула. — Приїхала.
— Нічого, освоїшся. Я тобі все покажу й розкажу. — Дівчина схопила її за рукав і кудись потягла, не припиняючи стріляти словами: — Я Джаміля. Уже тиждень тут, усе про всіх знаю. А коли тільки прийшла, була така ж розгублена, як і ти.
Таня просто йшла за нею, нічого не запитуючи й не сперечаючись. Вона рада була хоч на мить відчути себе частиною великого цілого, молекулою серед інших молекул, що своїм рухом створять ілюзію її, Таниної, потрібності світу й самій собі.
— Заходь. — Джаміля відкинула перед Танею завісу намету.
Та пригнула голову й слухняно зробила крок усередину. Тут було трохи тепліше, ніж на вулиці, згори спускалася яскрава лампочка, за брезентовою стіною шумів генератор. Посеред намету в кілька рядів стояли дерев’яні ящики, застелені шматком поліетиленової плівки, на ній насипом лежали бинти, таблетки та шприци. У цьому добрі копирсалося двоє дівчат, перебираючи й розкладаючи його за якимсь своїм принципом.
— Привіт, — одна за одною промовили вони до Тані й більше ніяк на неї не реагували, заглибившись у роботу.
— Ми передивляємось медикаменти, люди багато поприносили, але треба перебрати, бо дещо прострочене, — пояснила Джаміля. — Ми — це медслужба Майдану. Тримай. — Вона подала Тані пластянку чаю, якого щойно налила з термоса. — Обережно, гарячий. Їсти хочеш?
Таня кивнула й почула, як забурчав живіт — вона приїхала зранку, а зараз уже вечір.
Довгокоса вийняла з великого туристичного рюкзака в себе під ногами два бутерброди, загорнутих у харчову плівку. Хліб, сир і варена ковбаса.
— Жуй швиденько, будеш нам допомагати. Рук не вистачає, а тобі ж треба з чогось починати. Як тебе звуть?
Отак, швидко й несподівано, Таня подружилася з татаркою із Бахчисарая, лікарем-педіатром за освітою, разом із якою сортувала таблетки та ампули, вдивляючись у дату виробництва. У свій готель вона так і не потрапила — вночі почався штурм. Нажахана, вона кудись бігла разом з усіма, кричала до хрипу, молилася, не вміючи, виглядала з-за чужих чоловічих спин туди, звідки чорною стіною йшли беркутівці. Вона не розуміла, що коїться, але відчувала серцем, що тут відбувається щось страшне й водночас дуже важливе, і якщо раптом вони не вистоять, а впадуть під шеренгу однакових чорних ніг — життя усіх присутніх тут потече інакше, і її життя також.
Вона вистояла. Вистояла весь грудень, забравши речі з готелю, коли сплив тиждень, на який було заброньовано номер, та закинувши їх у квартиру, яку винаймала в Києві Джаміля з подругами. Вистояла в січні, коли прийшло чітке розуміння, для чого вона тут — щоб через прагнення до свободи цілого народу утвердити власну. Вистояла в лютому, коли змивала з рук кров чорнявого хлопчини, з яким ще кілька годин тому невміло фліртувала, сьорбаючи каву, — здається, вона йому подобалась, — і закривала тому очі востаннє.
Таня вистояла, переродилася з вогню і попелу майданних шин, немов ніким і ніколи не бачена птаха Фенікс. Це була вже не та перелякана тиха дівчина-жіночка, що не сміла вийти з тіні свого чоловіка і сказати йому слово супроти. Її тіло й дух зміцніли, вона перетворилась на крицю — колись таку пластичну й слухняну в ковальських руках, а тепер її було ані зігнути, ані зламати. Маленька, з тонкою талією і прозорими до синьоти зап’ястками, жилава, аж суха, зі світлим каре замість довгого волосся, зрізаного вже в Україні, глибокими синіми колами й павутинчастою сіткою перших зморщок під колючими очима, які тепліли лише для друзів, — у ній не залишилось жодного натяку на колишню юнку Таню Ларіну, яка так мріяла про кохання. Вона бачила відчай і смерть, знала надію і радість перемоги. Таня подорослішала, стала старшою навіть за свій біологічний вік. Вона нарешті подолала страх, перестала озиратися та відчувати спиною чужі погляди, розправила плечі, наче випростуючи за спиною крила, готові до польоту.
Коли більше не треба було денно й нощно стояти на Майдані, вона злякалась — життя почало втрачати сенс. Що робити далі, куди рухатись, як не втратити орієнтир і знову не потонути? Допомогла Джаміля. Бачачи Танині метання, вона попросила своїх київських родичів, які міцно стояли на ногах, знайти для тієї якусь роботу. Вона стала приймати телефоном замовлення й формувати посилки для покупців інтернет-магазину дитячих іграшок. На пташиних правах, у нерідній країні, оточена чужими людьми, Таня немов побачила перед собою маленький вогник, який вів її з мороку назустріч світлу, і тепер дуже боялася його втратити. Вона окреслювала собі короткотермінові цілі, не сміючи мріяти про щось глобальне й тривале. Купити в гардероб хоч одну сукню, заплатити за оренду своєї гостинки, випити лате на вихідних у гамірному торговельному центрі, записатись на безкоштовні курси української, не забути розібратися з міграційною службою, бо інакше накладуть штраф, — прості радощі й турботи на щодень.
Відцвіли міфічні київські каштани, залишивши по собі спогади тільки в рядках поетів. Настало гаряче запилюжене літо. Залишки Майдану на Хрещатику перетворились на бутафорію, приваблюючи шахраїв різного штибу та масштабу. На ніколи не баченому Танею Донбасі полум’я вже пожирало свої перші жертви, і вона, така аполітично-пасивна до появи на Майдані, з глухою тривогою думала, чи докотиться ця спопеляюча хвиля до Києва, переконуючи себе, що це чужа війна, і їй, якій пощастило вижити на Майдані, там робити нічого. Укотре спробувала подзвонити Джамілі, але телефон тієї мовчав — уже кілька місяців він був поза зоною.
Татарка зникла так само раптово, як і з’явилася, і навіть родичі не знали, де вона й що. Говорили, що вона може бути в Криму в батьків, але Ларіна в це не вірила — ставлення подруги до країни, з якої Таня прибула, було цілком однозначним, тож уявити ту на окупованій росіянами Батьківщині вона не могла.
Одного дня, коли Таня на складі якраз запихала в коробку величезного м’якого ведмедя для відправки,
