Східний синдром - Юлія Ілюха

купив джинси, шорти, кілька цивіль­них футболок та кросівки, але перевдягатися одразу не став — так і ходив у формі. У супермаркеті доповнив покупки рушниками, постільною білизною, продуктами та ще якимись дрібницями. Завантажив пакети в машину таксі, яку піймав біля входу, і поїхав обживати нове помешкання. Там, швидко перекусивши, застелив на ліжко нову постіль і заснув.

Максим сидів у темряві, спиною до стіни. Він не знав, де він і скільки часу вже тут перебуває. Він не знав, чи є ще хтось у цьому приміщенні — часом йому здавалося, що він чує якесь шарудіння і зітхання, але звук був далекий, як із колодязя. Темрява була абсолютна: якесь загусле чорнило. Руками він почав обмацувати стіну, начеб це допомогло йому знайти вихід звідси. Стіна була волога й слизька, на дотик укрита якимось дрібним мохом. Макс повз на колінах попід нею, не відриваючи рук, а вона все продовжувалась і продовжувалась. На мить він подумав, що стіна волога від сліз тих, хто тут сидить. Стіна плачу. Встав на ноги, простягнув руки вище й раптом намацав щось. Батарея. Велика, чавунна, але чому так високо, майже над головою? Він ударив по ній рукою. Щось на його пальцях дзвінко цокнуло об чавун. Безіменний палець правої руки. Обручка. Він постукав знову, вже сильніше. І йому відповіли. Звідкись згори. Тук-тук-тук.

— Оля! — закричав він, дряпаючи пальцями стіну, заганяючи під нігті слиз і скалки.

І прокинувся.

Сонце било у вікно. У дворі вила сигналізація. Макс накрився подушкою й потер безіменний палець правої руки.

Наступного дня він сидів на відкритій терасі кафе на одній із вуличок тихого центру і дивився, як котиться дорогою поливальна машина. Вода шуміла, наче газований лимонад, облизувала асфальт, пінилась і стікала в каналізацію. Пішо­ходи завбачливо тулилися під стіни будинків, остерігаючись бути викупаними. Максимові раптом захотілося зробити дурість — стати під той струмінь води й вимокнути до нитки. Він згадав, як один-єдиний раз купався у фонтані — влітку 2001-го, після вдало зданої сесії та двох пляшок слабо­алкоголки. Тоді ще все було попереду. Усе. Було.

Диміла в руці сигарета, тануло морозиво в каві-глясе. Нові джинси здавалися затісними після звичного, ніби врослого в тіло «мультика». Макс чекав на «Федю» — бійця з їхньої роти. «Федя» любив жартувати, що вчасно з’явиться лише на власний похорон. В інших випадках він завжди запізнювався. Коли його стрижена голова нарешті вигулькнула з-за рогу, «Турок» докурював уже третю сигарету.

— З-з-здоров.— «Федіна» біла рука з мереживом ніжно-рожевих шрамів тиснула так само міцно. — Як с-с-сам?

Вони не бачились із весни. Останні кілька місяців «Федя», якого в цивільному житті звали Ромою, провів у харківському госпіталі — після того як не встиг добігти до окопу і його нашпигувало осколками. Тепер він сильно кульгав і заїкався, що, однак, не завадило йому закохати в себе одну з госпітальних волонтерок. Після виписки й демобілізації «Федя» не повернувся в рідне полтавське село, а залишився в Харкові.

— М-м-моя Л-л-любонька — це таке з-з-золотко. — Він любовно гладив екран телефону, показуючи Максиму фотографії коханої. — Як я ж-ж-жив без неї — н-н-не зн-н-наю. Наче справжнє ж-життя почалося тільки в г-г-госпіталі, коли вона зайшла в палату з пачкою чаю та ящиком пиріжків.

— Пощастило, — сухо погоджувався Макс.

Йому було незручно вислуховувати ці щирі оповіді про чуже щастя, наче він підглядав за ним крізь прочинені двері. Ще боліло, ще гризло, ще жило обірване своє.

— Що далі думаєш робити? — спитав, аби змінити тему.

— Та що мені, я ж н-на інвалідності. Так би в поліцію п-п-пішов цю нову, якби здоров’я мав. Буду щось своє кум-м-мекать, як заробить. А ти — повернешся у своє… як там його?

— Програмування, — підказав «Турок». — Мабуть, не повернусь.

— Тю, ч-чого? — здивувався «Федя». — Це ж з-зараз золота жила! Хочеш тут б-б-бабло коси, а хочеш — за кордон їдь. Якби м-м-мені твій ум і знання, то я б… Ух! — Він невизначено розвів руками, наче показував розмір спійманої риби, і замахав головою.

Макс мішав трубочкою залишки кави й не знав, як пояснити простому сільському хлопцеві Ромі-«Феді», що його більше не цікавить процес заробляння грошей, так само як і життя за кордоном, до якого він так прагнув у юності. Без кохання все втратило сенс. Без Олі все втратило сенс. Можливо, колись він знову зустріне жінку, яка заново виростить його обвуглені крила. Яка поверне до нехитрих цінностей: дім, сім’я, діти. Заради якої знову захочеться їхати за три моря і звертати гори. Але не зараз. Зараз він відверто заздрив «Феді» — скаліченому, але непристойно щасливому, — який точно знав, заради кого дихає і живе.

Усі ці дні, які минули після дембеля, Максим гарячково думав: а що далі? В АТО він поїхав, аби помститися. Тепер на кладовищі його пам’яті було поховано достатньо ворогів, проте легше від того не ставало. Бажання помсти вбивало не лише тих, на кого він дивився через хрестик прицілу, а і його самого. Іноді він здавався собі якоюсь міфічною істотою, що пожирає сама себе. Він руйнувався зсередини, розсипався на порох, як кам’яниця під плином часу. Деструктивні думки, які на війні трансформувалися в дію, спрямовану, аби знищити ворога й вижити, зараз не давали йому увійти в життя поза зоною АТО. Максу будь-що треба було знайти нову мету в житті, зачепитися за неї, аби не скотитися в прірву.

— А я, «Федю», після війни наче знову народився. Буду тепер шукати себе, — відповів, спостерігаючи, як недовірливо кривиться добродушне обличчя товариша. — А що ти там казав про нову поліцію? Людей набирають чи що? Як думаєш, я пройду?

«Федя» кивнув, геть не розуміючи, на біса цьому вчорашньому мажорові йти на зарплату поліцейського, коли він може заробляти щонайменше в кілька разів більше.

— Ч-ч-чудний ти, «Турок», хоча у вас, багатих, свої д-дивацтва, — ображено стиснув він губи. І додав, уже мрійливо: — Ех, мені б такі г-г-гроші — повіз би Любочку на море… У Т-т-туреччину…

Максим криво усміхнувся.

— Кожному своє.

Вулицею знову прошуміла поливальна машина. Десь заверещали, засміялись дівочі голоси, зацокали підборами по асфальту.

  ***

Таня поверталася у Київ не переможницею. Переможеною. Із хронічним безсонням, залежністю від барбітуратів і піді­рваним здоров’ям. Півтора року тому вона їхала сюди з надією змінити своє життя. І воно таки змінилось — кардинально, але в ще гірший бік. Чимраз частіше до Тані приходили погані думки — про безцільність існування, коли, вибравшись з однієї глибокої ями, потрапляєш у ще глибшу. Вона немов рухалася по колу, наступаючи по дорозі на нові й нові граблі. Почувалася викинутим на берег китом, усі зусилля якого повернутися в море закінчуються лише тим, що він глибше вгрузає в пісок.

Коли сил і бажання жити майже не залишилося, вона подзвонила Джамілі. Дружба, хоч і розхолоджена відстанню й чоловіками, все ще зв’язувала їх міцною ниткою. Таня запитувала, чи немає у Джамілі друзів, у яких