Східний синдром - Юлія Ілюха

В Омську стало тихо. «Скелі» здалося, що Комета вже опускає руку і кладе слухавку.

— А ти таки геть безсовісна. Чи геть дурна. Я вже й не знаю, як тебе назвати. Після всього, що ти зробила й що ми бачили, тобі вистачає сміливості дзвонити сюди? Та й кому — мені?! — голос не був злим чи роздратованим, радше здивованим.

— Я лише хочу дізнатися, що з матір’ю, — твердо проказала, готуючись тримати оборону, лаштуючи невидиму броню.

— Ха-ха-ха, два роки про неї не думала, а тут раптом згадала! — Комета вже отямилася від подиву й тепер посилала Тані флюїди ненависті. — Здохла твоя мамаша, вже рік як. Запізнилась ти згадати.

Таня мовчала. Кусала губи, стискала холодні пальці в кулак.

— Тобі, мабуть, кортить про квартиру спитати, — продовжувала Комета, — так я скажу. Сергієва тепер квартира. Так би мовити, як компенсація шкоди, яку ти йому заподіяла. Думала, він не дізнається, де ти? Забула, за ким ти замужем була? За російським офіцером! Та й сама ти спалилася по-дурному — не треба було ляпати язиком перед укропськими журналістами. А тепер тебе вся Росія бачила. І Сергій бачив. Так що чекай, скоро він тебе знайде. Він уже в Новоросії. А руки в нього довгі, де б ти не була, дістануть. Ходи й озирайся, бо твої бандери від Сергія тебе не врятують, і ти це знаєш. Він тебе, сучку, живою на шматки порі…

Таня скинула дзвінок. Неконтрольований страх розпов­зався кожною клітиною її тіла. Він її знайде. Знайде. Знайде…

Відкинула телефон на диван, немов отруйну змію. На кухні налила води в чашку, пила пожадливо, майже захлинаючись. Заспокоїтись. Як їй заспокоїтись?

Згадала, як навесні до них приїздили журналісти з камерою. Ходили по позиціях, знімали, що було дозволено знімати. Таня тоді показувала їм свою «таблетку», на підлозі якої ще залишалася не змита кров — уночі везли важко пораненого бійця. Боєць вижив, у «Скелі» був чудовий настрій, і вона посміхалася на камеру, не надягаючи балаклаву. Світило сонце, синіли під ногами проліски, і вона врешті перестала ховатися, чи не вперше розповідаючи чужим людям, що приїхала з Росії. Ось ці слова їй і відгукнулись.

Зуби знову стукали об чашку. Страх заволодів нею повністю. Таня міряла кроками квартиру, а в голові табунами мчали думки. Невже вона могла повірити, що їй вдасться? Втекти, розчинитися, створити собі з нічого нове життя? Їй, невдасі, яка половину свого віку була тінню чоловіка, дівчинкою для биття, а тоді раптом вирішила: досить, і намріяла собі іншу, альтернативну начебто реальність, яка руйну­валася, розсипалася на порох, щойно вона пробувала до неї доторкнутися? Рука звично потягнулася до рюкзака, де завжди лежала пластинка фенобарбіталу.

— Стоп, — сама собі вголос.

Барбітури там вже давно нема. Тільки не зараз, коли вона лише вибралася з цієї ями. Вона зможе. Вона вистоїть. Не для того вона вижила на війні, щоб зламатися від згадки про колишнього чоловіка.

Таня гарячково думала, як убезпечити себе. Поступово прийшло розуміння, що вона в Києві, а Сергій — десь там, в «де-не-ер — ел-не-ер», і якими б довгими не були його руки, він все ж не Бог і не голова контррозвідки, тож навряд чи зможе щось зробити їй тут. Треба рухатись далі. Жити. Або принаймні намагатися. Таня зашнурувала берці, взяла наплічник і вислизнула з квартири. Бажання розчинитися в натовпі знову штовхало її на київські вулиці.

  ***

Сергій затягнувся сигарою, струсив попіл та іскри прямо в темряву з балкона. Він курив, спершись ліктем на елегантне французьке вікно. Нарешті спала спека і прохолодне повітря легким вітерцем торкалося його виголених щік. Камуфляжна футболка перестала липнути до тіла, а ступні, звільнені від жарких берців та зашкарублих шкарпеток, припинили горіти. Сергій потягнувся прямо у вікно, сховавши сигару в долоні, з насолодою поворушив пальцями ніг. Унизу лежав нічний Донецьк. Лежав тихо й покірно — полонений, що здався на милість завойовника. Укотре Сергій оглядав його з висоти. Це місто чомусь дратувало. Наче схоже на десятки інших, які він уже бачив у своєму житті, але водночас інакше. Насторожене. Налякане. Чуже. Сергій не міг зрозуміти, що бісило його тут більше: мова, наче російська, але не схожа на омську говірку, покірні погляди місцевих, які, побачивши триколор на його рукаві, здебільшого дерев’яніли й відповідали на запитання короткими фразами, незвична тиша, яка лягала на знелюднілі вулиці після початку комендантської години, чи одне лиш те, що він сам змушений стирчати в цьому місті без жодних просувань до мети, заради якої він сюди й приїхав.

Зробив ще кілька затяжок і загасив сигару об білий пластик вікна. Недопалок полетів униз. Він повернувся в кімнату, різким рухом зняв футболку та пожбурив її в закуток. Туди ж упали штани й білизна, зашуміла в душі вода. Сергій стояв під холодними струменями із заплющеними очима. Це був його щоденний улюблений ритуал — ритуал очищення від зайвих думок. Вода змивала злість, роздратування, гнів, біль та розчарування, дарувала ясність голові та твердість рукам. Важко зітхнувши, він нахилив голову, і вода тепер стікала його коротко стриженим волоссям, бігла обличчям, затікала у вуха. Він стояв нерухомо, здавалось, навіть не дихаючи, і якби вода була тепла, а не крижана, можна було б подумати, що заснув від утоми. Аж раптом, не розплющуючи очей, Сергій щосили вдарив кулаком у кахляну стіну ванни перед собою. Він знову думав про Таню.

Того дня, коли дружина вперше не вийшла на зв’язок, Сергій був у доброму гуморі — військова операція в чужій далекій країні йшла гладенько, втрат не було, і подумки він уже готував на парадному кітелі дірку під нову медаль, не виключаючи й того, що після повернення в Росію на погони йому впаде ще одна зірочка. А тут — Таня. Наче навмисно вирішила зіпсувати настрій. Він повірити не міг — як це вона могла його ослухатися! Що це за вибрики? Скільки років вони разом прожили — й жодного разу донині вона не сміла робити по-своєму, а тільки так, як скаже він. Сказав щодня дзвонити по скайпу о вісімнадцятій — і вона дзвонила, завжди дзвонила як миленька! А тут тиша. Не відповідає. «Твоє щастя, що я сьогодні добрий, сука, — прошепотів і стиснув зуби так, що випнулись жовна. — Нічого, за все тебе спитаю, як повернусь».

Його роздратування перейшло в лють уже наступного дня. Таня мовчала. Не відповідала по скайпу, не брала телефон. Сергій скрипів зубами та стискав кулаки, намагаючись не показати виду товаришам по службі, коли всередині в нього все кипіло й горіло. Ховав свій гнів глибоко й ретельно, як убивця ховає тіло жертви. Подумки він стискав пальцями горло дружини — сильніше й сильніше, поки вона не починала хрипіти.

Через кілька днів Сергій подзвонив тітці, і та після розмови з ним помчала перевіряти, чи вдома Таня. Та марно Комета натискала кнопку дверного дзвінка — ніхто не поспішав їй відчиняти, за дверима не було чутно ні шурхоту, ні голосів. Тоді вона поїхала в бібліотеку, але там тільки розвели руками — Таня не з’являлася тут уже з тиждень, і ні завідувачка, ні колеги не