Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Можливо, офірування заради самого офірування. Хай там як, але це її талан. Нічого іншого, хоча б трохи справжнього, їй не дано: не вміє мислити, писати, навіть грати на піаніно. Вона плутає вірмен з бушменами, обожнює успіх, ненавидить труднощі, любить подобатися, говорить море дурниць: навіть сьогодні запитайте її, що таке екватор, і вона не відповість. Але все ж таки за днем минає день; середа, четвер, п’ятниця, субота; можна прокинутися вранці, подивитися на небо, погуляти в парку, зустріти Г’ю Вітбреда; і тут раптом входить Пітер; потім ці троянди; усе, мабуть, досить. Тож наскільки немислимою є смерть! Усе скінчиться, і ніхто на світі не знатиме, як вона все це любила, кожну мить…
Відчинилися двері. Елізабет знала, що мама відпочиває. Зайшла тихенько. Стояла нерухомо. Може, й справді біля узбережжя Норфолка зазнав аварії якийсь монгол (як місіс Гілбері каже) і років сто тому перемішався з жінками з роду Делловеїв? Бо Делловеї загалом світловолосі, блакитноокі; Елізабет же, навпаки, темноволоса, із вузькими китайськими очима на блідому обличчі, якась східна загадка; була ніжною, вдумливою, тихою. Як на дитину, мала чудове почуття гумору; але тепер, у сімнадцять, і Клариса ніяк не могла збагнути чому, стала дуже серйозною; як гіацинт, вкладений у лискучу зелень, із ледь забарвленими бруньками, як гіацинт, що не бачив сонця.
Вона стояла нерухомо й дивилася на маму, двері залишила прочинені, а за дверима, Клариса вже знала, стояла міс Кілман у своєму макінтоші, слухала, про що вони говоритимуть.
Аякже, міс Кілман стовбичила на сходовому майданчику у своєму макінтоші; мала для цього власні пояснення. По-перше, макінтош дешевий, по-друге, їй уже за сорок, тож вона, зрештою, не вбирається заради краси. Вона була бідною, навіть гірше, принизливо бідною. В іншому разі вона б не наймалася до таких людей, як Делловеї, багатіїв, котрим подобається бути добрими. Треба віддати належне містерові Делловею, він насправді добрий. А от місіс Делловей — ні. Вона просто поблажлива. Походила з наймерзенніших людей — із товстосумів із натяком на культурність. Вони могли похвалитися дорогими речами: картинами, килимами, безліччю слуг. Тому міс Кілман вважала, що має повне право на все те, що для неї робили Делловеї.
Її обдурили. Так, і це не перебільшення, бо ж мусить дівчина мати хоч дрібку щастя? А вона ніколи його не мала, бо як станеш щасливою, коли ти настільки незугарна й настільки бідна. Коли випала нагода навчатися в школі міс Долбі, почалася війна, а вона й слова не могла збрехати. І міс Долбі дійшла висновку, що їй буде ліпше серед людей зі схожими поглядами на німців. Довелося піти зі школи. Так, вона походила з німецької родини; її прізвище навіть писалося у вісімнадцятому сторіччі на німецький лад через довге «і», а брат загинув на війні. Її вигнали, бо не хотіла вдавати, ніби думає, що німці всі до одного негідники, коли ж мала серед них хороших знайомих, коли найщасливіших днів зазнала саме під час перебування в Німеччині! Зрештою, вона зналася на історії. Мусила хапатися за все, що тільки можна. Містер Делловей натрапив на неї, коли вона працювала у «Товаристві друзів»[31]. Він дозволив їй (справді, дуже великодушно з його боку) давати уроки історії своїй доньці. Також читала лекції на вечірніх курсах при коледжі, ну, і таке інше. А тоді явився їй Господь (тут вона завжди схиляє голову). Побачила вона світло два роки й три місяці тому. Тепер вона вже й не заздрила жінкам на кшталт Клариси Делловей, вона їх шкодувала.
Вона їх шкодувала й зневажала до глибини своєї душі, коли стояла на м’якому килимку, дивлячись на стару гравюру — на зображення дівчинки з муфтою. У такій розкоші жодних сподівань на кращий стан речей у духовній сфері. Замість того, щоб качатися на канапі — «Моя мама відпочиває», — казала Елізабет, — їй би постояти на фабриці, за станком, цій місіс Делловей і всім тим зманіженим дамочкам!
Озлобленою та розлюченою зайшла міс Кілман до церкви два роки і три місяці тому. Послухала проповідь преподобного Едварда Віттекера; співав хор хлопчиків; урочисто мерехтіли свічки, і з огляду на музику, а чи на голоси (сама ж вона вечорами відводила серце, беручи до рук скрипку, правда, звук виходив несамовито болісний, не мала слуху), але ті гарячі й бурхливі почуття, що в ній кипіли й підіймалися, поки вона там сиділа, потроху вгамувалися, і сльози рясно потекли по щоках, опісля пішла до приватного будинку містера Віттекера, що в Кенсінґтоні. Це Божа рука, сказав він. Бог указав їй шлях. Тепер, як тільки гарячі й гіркі почуття закипали в ній, як тільки її охоплювала ненависть до місіс Делловей і з’являлася образа на весь світ, вона думала про Бога. Думала про містера Віттекера. Лють змінювалася спокоєм. І солодкість сповнювала її жили, а її губи розтулялися, тож вона, грізно стоячи у своєму макінтоші на сходовому майданчику, спокійно вперлася своїм важким, непривітним поглядом у місіс Делловей, яка вийшла з донькою.
Елізабет сказала, що забула рукавички. Це тому, що міс Кілман і її мама просто ненавиділи одна одну. Не могла бачити їх разом. Побігла нагору шукати рукавички.
Але міс Кілман не ненавиділа місіс Делловей. Обернувши свої великі очі кольору аґрусу на Кларису й розглядаючи її маленьке рожеве личко, її граційне тіло, усю її, таку свіжу й елегантну, міс Кілман думала: дурепа! Шелихвістка! Не знає ні горя, ні радості, намарне розтринькує своє життя! У ній зродилося непереборне бажання вивищитися над нею, зірвати з неї маску. Якби міс Кілман вдалося підрубати й повалити свою опонентку, то вмить би їй попустило. Але тут річ не в тілі, хотіла підім’яти її душу і ту її насмішкуватість, аби вона відчула над собою її вищість. Якби тільки змусити її заплакати, якби зруйнувати її, принизити, змусити її вклякнути і, плачучи, сказати: «Твоя правда! Твоя правда!». Але на те воля Господня, а не міс Кілман. Сталася б величезна релігійна звитяга. Тому сердито дивилася, люто
