Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Господи, пригадала вона, це ж бо середа на Брук-стріт. Її любі друзі Річард Делловей і Г’ю Вітбред спекотного дня саме йшли вулицями, звідки гуркіт долинав і до її канапи. Вона мала владу, становище, прибуток. Жила в авангарді свого часу. Мала хороших друзів, знала найздібніших людей сьогодення. Буркотливий Лондон підпливав до неї, а її відкинута на спинку канапи рука обхоплювала жезл, який, мабуть, стискали колись її прадіди, і вона, відчуваючи твердість жезла, сонна й важка, наказувала батальйонам вирушати до Канади, а її любі друзі йшли Лондоном, своєю територією, тим невеличким килимком Мейферу.
Тож ішли вони все далі й далі від неї, і були вони зв’язані з нею тоненькою ниткою (відколи разом пообідали), яка тягнулася і тягнулася, ставала тоншою і тоншою в міру того, як вони йшли Лондоном; мовби друзі після спільного обіду були прив'язані до її тіла тоненькою ниткою, що вкривалася серпанковою поволокою (вона вже засинала) під бій дзвонів, які сповіщали про годину або скликали на службу до церкви; так на тоненьку павутинку нанизуються дощові краплі, і вона, обтяжена, провисає. Леді Брутн заснула.
А Річард Делловей і Г’ю Вітбред трохи завагалися на розі Кондит-стріт саме в ту мить, коли Мілісент Брутн, лежачи на канапі, випустила з рук нитку і вже посапувала. На розі зіткнулися зустрічні вітри. Річард і Г’ю поглядали на крамничну вітрину; вони не збиралися щось купувати чи про щось говорити, а хотіли тільки розпрощатися, але з огляду на зустрічні вітри на розі вулиці все наче заворушилося всередині тіла, обидві сили — ранок і полудень — завихорилися, тож вони й зупинились. Вгору підійнялася газета, спочатку, немов повітряний змій, зависла, а тоді тремтливо шуганула донизу; задерлася вуаль у дами. Дрижали жовті навіси. Вуличний рух стихав, лишень самотні вози безтурботно торохтіли напівпорожньою вулицею. А в Норфолку, який пригадався Річарду, ніжний спекотний вітер саме загинав пелюстки, ворохобив воду, куйовдив квітучі трави. Косарі, що примостилися під живоплотом, бажаючи відіспатися в затінку після вранішньої косовиці, розсували завісу зелених стеблинок і з-під тремтливих парасольок собачої петрушки дивилися на небо, блакитне, непохитне, спекотне літнє небо.
Упіймав себе на тому, що дивиться на срібний кухоль із двома ручками часів короля Якова, а Г’ю Вітбред із виглядом знавця поблажливо розглядав іспанське намисто, навіть хотів запитати про його вартість, адже воно могло сподобатися Евелін; Річард стояв геть заціпенілий: не міг ні подумати, ні поворухнутися. Уламки, викинуті життям на берег, повні кольорових стразів крамничні вітрини; він піддався летаргічному зачаруванню старовини, закляк від старовинної строгості й заглядав усередину. А Евелін Вітбред таки, може, й сподобається те іспанське намисто, дуже навіть може бути. Річард позіхнув. Г’ю надумав зайти всередину.
— А й справді, — сказав Річард і пішов за ним.
Бог тому свідок, що йому не хотілося йти купувати намисто разом із Г’ю. Але в тілі бувають припливи. Ранок перетікає в полудень. Немов нестійкий човен на глибоких-глибоких водах, накрило хвилею прапрадіда леді Брутн разом з його мемуарами і кампаніями в Північній Америці, і він потонув. Пішла на дно також Мілісент Брутн. Річарду було однаково, що станеться з еміграцією, опублікує чи не опублікує редактор того листа в газеті. Намисто повисло на пречудових пальцях Г’ю. Нехай би ліпше віддав його дівчині, якщо йому так уже хочеться купувати коштовності — будь-якій дівчині, першій зустрічній на вулиці. Зненацька Річарда сильно вразила безглуздість життя. Купувати намисто для Евелін. Якби він мав сина, то казав би йому: «Працюй і ще раз працюй». Але він мав Елізабет, він її обожнював.
— Я би хотів поговорити з містером Дюбоне, — уривчасто, з натиском сказав Г’ю. Виявилося, що цей Дюбоне знає розмір шиї місіс Вітбред і, що дивніше, навіть знає про її захоплення іспанськими коштовностями, а також про те, що вона вже має на зразок цього вдома (бо Г’ю не пам’ятав). Усе це дуже дивувало Річарда Делловея. Він ніколи нічого не дарував Кларисі, за винятком того браслета два чи три роки тому, який не мав успіху. Вона його не носила. Із болем пригадав, що вона жодного разу його не вдягла. І як та єдина павутинка, поколивавшись туди-сюди, прилипає до листка, так думка Річарда, звільнена від летаргії, полинула до дружини Клариси, яку Пітер Волш у свій час так палко кохав; і треба так статися, що вона раптом привиділася Річарду за обідом; він побачив себе з нею, своє спільне з нею життя, присунув тацю зі старовинними коштовностями ближче до себе, спочатку взяв брошку, потім перстень. «Скільки це коштує?» — запитав він, але смакові своєму не довіряв. А йому дуже хотілося зайти до вітальні, тримаючи щось у руці, подарунок для Клариси. Але що? Тим часом Г’ю вже знову набундючився. Був невимовно величавий. Скуповуючись тут упродовж тридцяти п’яти років, він тепер не збирався бути вмовленим якимось хлопчиськом, який і справи своєї до пуття не знав. Позаяк Дюбоне кудись вийшов, то Г’ю нічого не купуватиме, допоки Дюбоне не зволить повернутися; при цьому молодик зайнявся рум’янцем і злегка, дуже коректно вклонився. Усе було надзвичайно чемно. Але Річард ніколи б у житті не почав отак говорити! Не міг збагнути, чому люди терплять нахабство. А Г’ю робився просто нестерпним телепнем. Річард не зміг би з ним витримати навіть години. Тож на прощання махнувши капелюхом, Річард повернув за ріг на Кондит-стріт, жадаючи, нестримно жадаючи якнайшвидше дістатися тією об’єднувальною павутинкою до Клариси; він іде просто до неї у Вестмінстер.
Але йому хотілося прийти з чимось у руках. Квіти? Так, квіти, бо знову ж таки своїм уподобанням до золота не довіряв; багато квітів: троянд, орхідей, аби відсвяткувати, як не крути, велику подію; те почуття, що виникло в ньому до неї, коли за обідом вони заговорили про Пітера Волша; вони ж бо ніколи про це не говорять, вони не говорять про це вже роками і роблять
