Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Там, у сірому кабінеті з картинами на стіні, серед дорогих меблів, під світлом мансардного вікна вони дізнавалися про міру своїх прогріхів; зіщулившись у кріслах, вони бачили, як він заради їхнього ж добра вдавався до дивовижних трюків зі своїми руками, які він розставляв, а тоді раптом притискав до боків, аби довести (якщо якийсь пацієнт був надто впертий), що сер Вільям — господар власних дій, а от пацієнти — ні. Слабші розклеювалися, хлипали, підкорялися; інші, натхнені Бог знає яким безумством, називали сера Вільяма просто в лице ошуканцем; навіть ще більш нечестиво ставили під сумнів саме життя. Навіщо жити? — допитувалися вони. Сер Вільям відповідав, що життя — чудове. Аякже, коли леді Бредшоу із страусовим пером висіла над каміном, а щодо його доходу, то він становив близько дванадцяти тисяч на рік. Але щодо нас, заперечували вони, життя виявилося не настільки щедрим. Він неохоче погоджувався. Їм бракувало відчуття міри. А може, зрештою, і Бога нема? Він знизував плечима. Словом, жити чи не жити — це наша справа? Але тут вони помилялися. Сер Вільям мав друга в Сурреї[27], де їх і вчили, як відверто зізнавався сер Вільям, цьому нелегкому мистецтву відчуття міри. Тим паче, що були ще й усілякі вподобання з боку сім’ї, честь, відвага і чудові перспективи. Рішучим поборником всього цього і виступав сер Вільям. Якщо вони не допомагали йому, то на допомогу він кликав поліцію й загальне громадське благо, яке там, у Сурреї, казав він дуже тихо, піклувалося про те, щоб покласти край цим антигромадським виявам, результату чи наслідку недоброї породи. А тоді зі схованки крадькома виходила й займала свій трон та богиня, чия жага — долати спротив, неминуче штампувати на інших святилищах свій образ. Оголені, безборонні, виснажені, всіма покинуті, вони отримували відбиток волі сера Вільяма. Він накидався, він пожирав. Він зачиняв людей. Саме це поєднання рішучості з людськістю в серові Вільямі і вселяло любов до нього з боку родичів його жертв.
Але Реція Воррен-Сміт вигукнула, йдучи по Гарлі-стріт, що він їй нітрохи не сподобався.
Відрізаючи й відсікаючи, відділяючи й відокремлюючи часточку за часточкою, годинники на Гарлі-стріт підточували той червневий день, радили покірність, підтримували владу й хором вказували на граничні переваги почуття міри, аж поки насип часу настільки не зменшився, що комерційний годинник над крамницею на Оксфорд-стріт сповістив по-братськи, добродушно, немовби панам Ріґбі і Лоундсу було дуже приємно надавати потрібну інформацію безкоштовно, що зараз о пів на другу.
Коли глянути вгору, то виявляється, що кожна літера їхніх прізвищ відповідала якійсь годині; підсвідомо ти відчуваєш вдячність Ріґбі і Лоундсу за отримання відомостей про час за Ґринвічем, і ця вдячність (розмірковував Г’ю Вітбред, гаючи там час, під вітриною крамниці), природно, виливається в купівлю шкарпеток і туфель від Ріґбі і Лоундса. Ось так він розмірковував. Мав таку звичку. Ніколи в ніщо не заглиблювався. Завжди все пригладжував: мертві мови, живі мови, життя в Константинополі, Парижі, Римі, верхова їзда, стрільба, теніс — були колись. Недоброзичливці стверджували, що тепер він у шовкових панчохах і в бриджах до колін невідомо що стереже у Букінгемському палаці. Але робить він це з винятковим успіхом. Упродовж п’ятдесяти п’яти років він тримався на плаву серед вершків англійського суспільства. Був знайомий з прем’єр-міністрами. Його почуття вважали глибокими. І навіть якщо виявиться правдою, що він не брав участі в жодному з великих рухів свого часу і не займав важливих посад, зате одне чи два скромні поліпшення можна сміливо поставити йому в заслугу: перше — це поліпшення стану громадських бомбосховищ; і друге — захист сов у Норфолку; тому дівчата-служниці мали всі підстави бути йому вдячними; а його прізвище в кінці листів до газети «Таймс» із проханням про виділення коштів або зі зверненням до громадськості про захист і збереження довкілля, про сприяння прибиранню сміття, зменшенню задимленості й викоріненню аморальності з парків заслуговувало на повагу.
Справляв чудове враження, коли спинився біля вітрини (стихав бій годинників) і критичним, авторитетним оком придивлявся до шкарпеток і туфель; бездоганний, солідний, немов споглядав світ із якогось підвищення, ну, і був відповідно одягнений; усвідомлював свої обов’язки, покладені на нього значущістю, багатством, здоров’ям, ретельно дотримувався, іноді навіть тоді, коли це не було вкрай потрібно, манер чемності й старомодних формальностей, які додавали гідності його поведінці, вартій наслідування й пам’яті про нього, позаяк він, наприклад, ніколи б не пішов на званий ланч до леді Брутн, яку знав упродовж двадцяти років, не принісши у витягнутій руці оберемка гвоздик і не запитавши міс Браш, секретарку леді Брутн, про її брата в Південній Африці, що з якихось причин дуже не подобалося міс Браш, позбавленій будь-якої жіночої чарівності, і вона відповідала: «Дякую, дуже добре він поживає у Південній Африці», хоча його справи в Портсмуті вже шість років йшли препаскудно.
Сама ж леді Брутн надавала перевагу Річарду Делловею, що прибув одразу після Г’ю. Достоту вони зустрілись на порозі.
Аякже, леді Брутн надавала перевагу Річарду Делловею. Був скроєний із тоншої матерії. Але не дозволяла нікому сказати зневажливого слова і про хорошого, любого Г’ю. Не забувала про його люб’язність — одного разу він зробив їй велику послугу — вже й не пам’ятала, яку саме. Справді, якусь дуже велику послугу. Проте різниця між чоловіками видавалася їй несуттєвою. Вона ніколи не бачила сенсу в розрізненні людей, як це робила Клариса Делловей, спочатку їх розрізнить, а потім знову збирає докупи, адже їй уже шістдесят два роки. Взяла гвоздики від Г’ю зі своєю кривою суворою усмішкою. Сказала, що більше не буде нікого. А запросила вона їх під фальшивим приводом, бо їй потрібна допомога з дечим.
— Але спочатку поїжмо, — сказала вона.
Розпочалося безшумне вишукане ковзання крізь двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, вишколених покоївок у фартушках і в білих мереживних очіпках, не простих служниць із фінансової необхідності, а посвячених у таїнства або ж великі обмани, які влаштовували господині Мейфера[28] з першої тридцяти до другої, коли за помахом руки всі справи відкладалися набік, а натомість поставала ця грандіозна ілюзія, передусім щодо їжі, що вона безкоштовна, не куплена, і що стіл за власною волею обставився склянками й сріблом, серветками, блюдцями з червоними фруктами; саме собою з’явилося полите коричневим соусом тюрбо,
