Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

величезну помилку, думав він, обхоплюючи червоні й білі троянди (напрочуд великий оберемок у шелесткому обгортковому папері). Прийде час, коли вже насправді буде не до снаги про таке заводити мову, адже якось наче соромно про таке говорити, подумав він, кладучи в кишеню решту, шість пенсів чи й двійко по шість, і попрямував із тим оберемком квітів до Вестмінстеру, щоб узяти й сказати (хай би що вона потім про нього подумала), простягаючи квіти: «Я тебе кохаю». А чом би й ні? Адже просто диво, коли думаєш про війну, про тисячі бідолашних хлопців, геть молодих, закопаних у братських могилах і вже наполовину забутих, просто справжнє диво. Ось він крокує Лондоном, аби відверто сказати Кларисі, що він її кохає. Чого він їй, власне, ніколи не казав. Почасти лінувався; почасти соромився. А Клариса… навіть тяжко про неї думати; хіба що якимись поривами, як за обідом, коли він побачив її дуже чітко, усе їхнє життя побачив. Зупинився біля переходу й повторював — простий за своєю природою, незіпсутий, він багато ходив лісами, полював; був упертим і завзятим захисником пригноблених, завжди щирим у палаті громад, завжди відвертим, але останнім часом надто мовчазним, навіть скованим — знову і знову повторював, що просто велике диво, що він одружився з Кларисою; та й усе його життя — диво, думав він; забарився біля переходу. Аж серце кров’ю облилося, коли побачив десь так п’ятирічних діток, що самі переходили Пікаділлі. Поліція б мала вмить зупинити дорожній рух. Але в нього не було ілюзій щодо лондонської поліції. Він власне збирав матеріал про її службову недбалість: он вуличні торговці, яким заборонено ставити свої візки на проїжджій частині вулиці, а он повії, Боже праведний, вони не винні, не винні і юнаки, а винен наш мерзенний соціальний устрій; і все, про що він розмірковував, знаходило своє відображення на його обличчі, коли він, сивий, похмурий, ошатно вбраний, дуже чистий, простував парком, аби сказати своїй дружині, що він її кохає.

А він саме так і скаже, коли прийде додому. Страшенно прикро, що він ніколи не висловлював того, що відчував, думав він, перетинаючи Ґрін-парк і з приємністю спостерігаючи, як у затінку дерев розсілися цілі сім’ї, бідні сім’ї; немовлята хвицяли ніжками, ссали молоко; виднілися розкидані паперові пакети, які з легкістю прибере (якщо надійдуть зауваження) хтось он із тих тлустих джентльменів у лівреях; на його думку, усі парки і всі сквери впродовж літніх місяців мали бути відчиненими для дітей (трава у парку вигоріла, вицвіла і тепер наче підсвічувала обличчя бідних матерів Вестмінстеру і їхніх непосидющих дітей, бо під травою немовби горіла лампа). Але що робити з тими бурлачками, як он та особа, що лежала, спершись на лікоть (і лежала собі на землі без найменшого сорому, спостерігала з цікавістю, зухвало розмірковувала й зважувала, що і як, нахабна, із відвислою губою, насмішкувата), він таки геть не знав.

Тримаючи квіти, немов зброю, порівнявся з нею, минав її зосереджений на своїх думках; однак цього вистачило, щоб між ними проскочила іскра — вона захихотіла при його появі, а він добродушно всміхнувся, розмірковуючи над жіночим бурлацтвом; їм не було про що поговорити. А Кларисі він таки відверто скаже, що кохає її. Колись раніше він ревнував її до Пітера Волша, ревнував до нього Кларису. Але вона часто йому казала, що зробила навіть дуже правильно, що не вийшла за Пітера Волша; і це правда, він добре знав Кларису, а їй потрібна підтримка. Не те щоб вона була слабкою, але їй потрібна підтримка.

Щодо Букінгемського палацу (немов стара примадонна в білому вийшла подивитися на глядачів), то не можна відмовити йому у величі, розмірковував він, ані зневажати те, що, зрештою, для мільйонів людей (гурт роззяв саме чекав біля воріт на виїзд короля) він таки є загальним символом, хоча й абсурдним; дитя з коробкою кубиків спорудило б щось ліпше, подумав він; дивився на меморіал королеви Вікторії (він її пам’ятав в окулярах у роговій оправі, саме їхала Кенсінґтоном), його білий вал, лавину материнської турботи; йому подобалося, що ним правлять нащадки Горси[30]; він любив безперервність, а також відчуття правонаступності. Це ж бо велика епоха, у якій він живе. Справді, його життя — це чудо, тут складно помилитися; ось він у розквіті сил іде додому у Вестмінстер сказати Кларисі, що він її кохає. Це і є щастям, думав він.

А таки так, сказав він, виходячи на Дінс-ярд. Саме почав бити Біґ-Бен, спочатку мелодійне попередження, а вже потім незворотно — година. Обіди ррзривають увесь день, подумав він, наближаючись до своїх дверей.

Передзвін Біґ-Бена затопив вітальню, де Клариса, незадоволена, сиділа за письмовим столом, стривожена, роздратована. Навіть дуже правильно, що вона не запросила Еллі Гендерсон на прийом, і зробила це свідомо. Тому місіс Маршем із цього приводу тепер писала, що «вона пообіцяла Еллі Гендерсон попрохати Кларису… адже Еллі так хочеться все побачити». Але навіщо на свій прийом їй скликати всіх зануд Лондона? І навіщо втручатися місіс Маршем? А тут ще й Елізабет зачинилася з Доріс Кілман. Аж нудить від усього. У таку пору молиться з тією жінкою. Аж звук передзвону затопив кімнату своєю меланхолійною хвилею, що вже спадала й знову збиралася налетіти, коли ж вона почула, дуже нечітко, як щось незграбно шкребеться біля дверей. Хто це так рано? Третя, Господи милий! Уже третя! Із непереборною прямотою та гідністю пробив годинник третю годину — і вона більше вже нічого не чула, бо дверна ручка повернулася й увійшов Річард! Яка несподіванка! Увійшов Річард, тримаючи цілий оберемок квітів. Вона підвела його тоді в Константинополі, а леді Брутн, про чиї обіди ходили легенди, не зволила її запросити. Він простягнув квіти — троянди, червоні й білі троянди. (Але так і не зміг присилувати себе сказати, що він її кохає; не відверто.)

— Яка краса, — сказала вона, беручи квіти. Вона зрозуміла, вона все зрозуміла без слів, його Клариса. Розставляла квіти у вази на каміні.

— Які ж вони гарні! — сказала вона.

— Було цікаво? — запитала вона. А чи питала леді Брутн про неї? Повернувся Пітер Волш. Отримала записку від місіс Маршем. Невже доведеться запрошувати Еллі Гендерсон?

А нагорі Кілман товчеться.

— Посидьмо кілька хвилин, — сказав Річард.

У вітальні зробилося якось порожньо. Усі крісла порозставляли під стіни. Чого це вони там стоять? Ага, це для прийому; ні, він не забув про прийом. Повернувся Пітер Волш. Так, він заходив сюди.