Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
— Я не шкодую себе, — казала вона. — Я шкодую, — хотіла сказати «вашу маму», але ні, тільки не перед Елізабет. — Я шкодую, — сказала вона, — інших людей.
Як те безмовне створіння, котре привели незрозуміло для чого під чужі ворота, і воно стоїть з одною думкою, як би звідси втекти, так Елізабет Делловей сиділа й мовчала. Міс Кілман хоче ще щось сказати?
— Не забувайте про мене, хоча б трохи пам’ятайте, — сказала Доріс Кілман, її голос затремтів. Аж ген туди, до краю поля, побігло перелякане безмовне створіння.
Велика рука розтулилася і знову стулилася.
Елізабет повернула голову. Підходила офіціантка. Треба заплатити в касу, сказала Елізабет і пішла, витягуючи, як здалося міс Кілман, із неї всі нутрощі, розтягуючи їх по всьому залу, а тоді, сіпнувши за них востаннє, дуже ввічливо кивнула на прощання головою та вийшла.
Пішла. Міс Кілман сиділа за мармуровим столиком серед еклерів; уже вдруге, втретє пронизана нападами страждання. Ну що ж, вона пішла. Місіс Делловей тріумфувала. Елізабет пішла. Краса пішла, юність пішла.
Ще трохи посиділа. Потім підвелася й важко поплелася поміж столиками, злегка похитуючись із боку на бік, її наздогнали, тицьнули пакунок зі спідньою спідницею; і вона раптом заблукала, опинившись серед валіз, приготованих для відправки до Індії; застрягла у відділі для породілей і білизни для немовлят; пробиралась крізь товари з усього світу, швидкопсувні та довготермінові, через ковбаси й ліки, квіти й канцелярське приладдя, що всіляко пахли: солодко й кисло, серед усього цього дива вона йшла непевною ходою, хиткою, у зсунутому набакир капелюшку, а тоді з геть розчервонілим обличчям побачила себе в дзеркалі на повен зріст і нарешті вийшла надвір.
Перед нею здійнялася вежа Вестмінстерського собору — помешкання Бога. Ось тут, посеред дорожнього руху, і жив Господь. Завзято покрокувала зі своїм пакунком до іншої святині, до Абатства, і, склавши молитовно руки перед обличчям, сіла біля таких, як вона, богомольців, що також знайшли собі тут притулок; здавалося, віряни всілякого помелу, допоки тримали перед обличчям молитовно складені руки, немов були позбавлені будь-якого суспільного становища і не мали статі, але щойно опускали руки, умить впадало у вічі: це набожні англійці й англійки середніх статків, і деяким із них навіть дуже кортіло поглянути на воскові фігури.
Міс Кілман не опускала своїх рук з-перед обличчя. Від неї то відходили люди, то знову її обступали. На зміну тим, що пішли, приходили інші богомольці, і поки вони розглядалися довкола й човгали ногами повз могилу невідомого солдата, вона затулила собі очі пальцями й намагалася в цій подвійній темряві, позаяк освітлення в Абатстві було безплотним, підійнятися над суєтністю, жагою і споживацтвом, звільнитися від ненависті й любові. Її руки сіпалися донизу. Здавалося, вона з чимось бореться. Бог для інших видався доступнішим, а стежка до Нього — рівнішою. Містер Флетчер, уже на пенсії, колишній службовець у державному казначействі, місіс Ґорем, вдова відомого королівського адвоката, підходили до Нього з легкістю і, сотворивши молитву, відкидалися на лаві й насолоджувалися музикою (велично лунав орган), а побачивши в кінці ряду міс Кілман, яка безперестанку молилася, все ще залишаючись на порозі їхнього земного світу, думали про неї зі співчуттям, як про душу, що блукає тією самою територією, нематеріальну душу, не про жінку, але про її душу.
Однак містер Флетчер мусив іти. Довелося її турбувати, а оскільки сам був, як нова копійка, то не зміг не звернути уваги на неохайність бідолашної жінки; розпатлана, пакунок долі. Вона не одразу його пропустила. Поки він стояв, озираючись довкола на білі мармурові статуї, сірі віконні рами й решту накопичених скарбів (він надзвичайно пишався Абатством), то дебелість, сила й потужність її тіла, що час від часу неспокійно терло коліньми, сидячи на лаві (настільки складним було приближення до її Бога, настільки непідвладні були її бажання), справили на нього неабияке враження, так само, як і на місіс Делловей (цілий день вона не йшла їй з голови), на преподобного Едварда Віттекера і на Елізабет також.
Елізабет чекала автобуса на Вікторія-стріт. Після задушливого приміщення так добре постояти на свіжому повітрі. Подумала, що, може, й не варто їй просто зараз повертатися додому. Адже так добре надворі. Вона сяде на автобус. І поки вона там стояла у своєму чудово скроєному одязі, уже починалося… Перехожі починали порівнювати її з тополею, раннім світанком, гіацинтом, ланню, протічною водою, садовими лілеями; її це страшенно втомлювало, тому воліла побути на самоті за містом і робити все, що заманеться, бо тут їм лишень би бачити в ній схожість із лілеями та змушувати ходити на прийоми, а відтак і Лондон здавався їй просто жахливим порівняно із самотою в селі разом із татом і собаками.
Зненацька під’їжджали автобуси, зупинялися, рушали — блискучі каравани, що мінилися червоним і жовтим лаком. Але на який сісти? Та все одно. Вона не штовхатиметься. Любила спокій. А їй і не вистачало експресії, бо ж очі мала чудові, розкосі, східні очі, а з такими гарними плечима і такою прямою поставою, казала мама, нею завжди можна милуватися; останнім часом, особливо вечорами, коли її щось захоплювало, бо ніколи не побачиш її схвильованою, вона здавалася майже красунею — величаво-тихою. Але що це вона собі думає? Усі чоловіки закохувалися в неї, а її брала страшенна нудьга. Усе починалося. Мама добре бачила, що починаються всілякі там компліменти. А їй байдуже до них, як і до одягу, і це дещо непокоїло Кларису, але, можливо, оті цуцики й морські свинки зі своїми чумками якраз і роблять її такою чарівною. А тепер додалася ще й дивна дружба з міс Кілман. Ну що ж, думала Клариса близько третьої години ночі, читаючи від безсоння барона Марбо, це означає, що дівчина має добру душу.
Раптом Елізабет зробила крок уперед і виявилася найспритнішою, першою зайшла до автобуса. Сіла нагорі. Поштовх — і піратський корабель рушив з місця, пустився летіти; мусила вхопитися за поруччя — справжній піратський корабель — відважний, зухвалий — нісся нахабно, вивертав небезпечно, забирав пасажира сміливо або геть не зважав
