Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Подорож фрегата почалася зі знамення, а скінчилася відлунням. Коли злощасний пліт на буксирі вирушив у море, на фрегаті лишилося сімнадцять людей. Залишені сам на сам із долею з власної волі, вони одразу обшукали корабель на предмет того, що не взяли з собою ті, хто відпливав, і що не пошкодила вода. Знайшлися галети, вино, бренді й шинка — досить на деякий час. Спочатку на судні панував спокій, адже товариші обіцяли повернутися й забрати їх. Але коли минуло сорок два дні, дванадцять людей із сімнадцяти вирішили пливти до землі. Для того вони зробили другий пліт з решти наявного на судні дерева, зв’язали його міцними канатами й сіли на нього. У них, як і в їхніх попередників, не було весел і навігаційного обладнання — лише благеньке вітрило. Із собою вони взяли трохи провізії й рештки надії. Однак через багато днів маври, які мешкали на узбережжі понад Сахарою, підданці короля Заїда, знайшли решти того суденця й прийшли зі звісткою в Андар. Не було сумніву: люди на другому плоту пали жертвами тих морських чудовиськ, яких безліч водиться понад берегами Африки.
А тоді, немов на глум, це відлуння дало ще одне. На фрегаті лишалося п’ятеро. За кілька днів після відплиття другого плота один матрос, який тоді відмовився на нього сідати, теж вирушив до берега. Третій пліт він зробити для себе не зміг, то спустив на воду курник. Може, саме з цього курника месьє Моде побачив фатальну перешкоду перед фрегатом того ранку, коли судно сіло на мілину. Але курник пішов на дно, і моряк загинув на відстані не більш ніж половини кабельтова від «Медузи».
II
Як перетворити катастрофу на витвір мистецтва?
Сьогодні цей процес автоматизовано. Вибухнув атомний реактор? За рік поставимо п’єсу на лондонській сцені. Убили президента? Ось вам книжка, чи фільм, чи фільм за книжкою, чи книжка за фільмом. Війна? Це робота для романістів. Серія жахливих убивств? Послухайте, що понаписували поети. Нам, звичайно, треба це зрозуміти, цю катастрофу — а щоб зрозуміти, потрібно її уявити, тож без образотворчого мистецтва ніяк. Також цю катастрофу потрібно хоч трохи виправдати й пробачити. Чому так сталося — звідки це шаленство природи, шаленство людини? Ну от — це принаймні дало нам витвір мистецтва. Може, для того й потрібні катастрофи.
Перед тим як писати картину, він поголив голову — це відомо всім. Зробив він це, щоб не могти вийти на люди, замкнувся в майстерні й не виходив, доки не завершив свій шедевр. Чи не так усе було?
Експедиція розпочалася 17 червня 1816 року.
«Медуза» сіла на мілину 2 липня 1816 року.
Ті, хто залишився в живих, були врятовані з плота 17 липня 1816 року.
Савіньї й Корреар опублікували розповідь про те, що пережили, у листопаді 1817 року.
Полотно для картини було куплене 24 лютого 1818 року.
Його було перенесено в більшу майстерню й натягнуто 28 червня 1818 року.
Завершив митець свою роботу у липні 1819 року.
28 серпня 1819 року, за три дні до відкриття Салону, Людовик XVIII оглянув картину й звернувся до художника зі словами, про які часопис Moniteur Universel написав: «одна з тих щасливих ремарок, які водночас оцінюють роботу й заохочують митця». Король сказав художнику: «Месьє Жеріко, вашу кораблетрощу страхіттям не годиться називати».
Усе починається з правди життя. Митець прочитав спогади Савіньї й Корреара, зустрівся з ними, розпитав. Склав ціле досьє. Знайшов теслю з «Медузи», який залишився в живих, попросив його зробити макет плота. На ньому розставив воскові фігурки, які зображували тих, хто вижив. Розклав навколо себе в майстерні власні начерки відрубаних голів і розітнутих кінцівок, аби сповнити повітря відчуттям смерті. На завершеній картині можна впізнати обличчя Савіньї, Корреара й теслі. (Як вони, цікаво, почувалися, позуючи для зображення власних страждань?)
Малював він в абсолютно спокійному стані, згадує Антуан Альфонс Монфор, учень Ораса Верне; він не дуже енергійно рухав тілом і руками, тільки легкий рум’янець виказував його зосередженість. Працював він безпосередньо з чистого полотна, зробивши на ньому лише грубий начерк. Писав він стільки часу, скільки тривало світло (ця безжальність пояснювалася також технічною необхідністю: важкі олійні фарби, якими він користувався, швидко сохли), тож кожну частину, яку він починав, потрібно було того ж таки дня й закінчити. Як ми знаємо, він поголив свою світло-руду кучеряву голову — немов створив на ній знак «не турбувати». Але самітником він не був: у його дім, який він ділив з молодим помічником Луї-Алексісом Жамаром, приходили натурники, учні й друзі. Серед натурників був юний Делакруа, з якого писано мертве тіло, що лежить обличчям донизу, витягнувши ліву руку.
Почнімо з того, що він не намалював. Не намалював він:
1) як «Медуза» сіла на мілину;
2) момент, коли були відпущені всі буксирні канати і пліт понесло в море;
3) нічні заколоти;
4) неминучий канібалізм;
5) масове вбивство з метою врятувати тих, хто має шанси вижити;
6) приліт метелика;
7) людей по пояс, по коліно, по кісточки у воді;
8) сам момент порятунку.
Іншими словами, він передусім не бажав: 1) політичної заангажованості; 2) символізму; 3) театральності; 4) шокувати глядача; 5) вжахнути його; 6) сентименталізму; 7) документальності й 8) прямолінійності.
Зауваги
1) «Медуза» — це був і розбитий корабель, і новина, і картина; а також прецедент. Бонапартисти різко критикували монархістів. Поведінка капітана корабля показувала: a) непрофесіоналізм і корупцію роялістського флоту; б) загальне бездушне ставлення панівного класу до нижчих. Паралелі між кораблем на мілині і державою могли бути очевидними й грубими.
2) Савіньї і Корреар, мимовільні учасники подій та співавтори першої розповіді про кораблетрощу, надсилали в парламент клопотання про компенсацію для жертв і покарання винних офіцерів. Знехтувані офіційним судом, вони звернулися до громадської думки, написавши книжку. Відтак Корреар розпочав кар’єру видавця й памфлетиста, заснувавши книгарню «На уламках “Медузи”»; вона стала місцем зустрічі незадоволених політичною ситуацією. Можемо уявити собі картину, де показано момент відпускання канатів: змах сокири, яка зблискує на сонці; офіцер,
