Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

— Звідки ж мені знати? Це ви тут спеціаліст, — я не змогла втриматися від сарказму, тому що була дуже на нього зла. Так ніби я спеціально ігнорую все, що сталося до історії з тим човном. Адже я насправді — одна з небагатьох, хто помітив, що діється. А решта світу тим часом поводилася, як Ґреґ.

— Ну, по-моєму, ви просуваєтеся вперед.

— Ідіть геть.

Я знала, що він повернеться. Навіть по-своєму цього чекала. Напевне, щоб від нього відбитися. Та й він мене заінтригував. Визнаю. Тобто я точно знаю, що сталось, і в загальних рисах, чому і як. Але мені було цікаво послухати, чи дуже хитромудрим буде його — ну, насправді теж моє — пояснення.

— То вважаєте, що ви, ймовірно, готові поговорити про Ґреґа?

— Ґреґа? А до чого тут Ґреґ?

— Ну, нам здається, і ми б хотіли це спростувати чи підтвердити, що ваш… ваш розрив із Ґреґом багато в чому пов’язаний з вашими нинішніми… проблемами.

— Ви дійсно дуже обмежена людина, — мені сподобалося так йому казати.

— То допоможіть мені стати обізнанішим, Кет. Поясніть мені, що до чого. Коли ви вперше помітили, що з Ґреґом щось негаразд?

— Ґреґ, Ґреґ… Тут, зараза, ядерна війна — а вам немає про що поговорити, окрім Ґреґа!

— Так, війна, звичайно. Але мені видається, що краще вести розмову про щось одне.

— Невже Ґреґ важливіший, ніж війна? У вас дуже дивна система цінностей. А може, війна почалася через Ґреґа… Ви ж знаєте, у нього є бейсболка з написом «КОХАЙТЕСЯ — НЕ ВОЮЙТЕ»? Може, він собі сидів, пиво пив та й знічев’я кнопочку натис…

— Це цікава точка зору. Може, вона нас кудись приведе…

Я нічого на це не сказала. Він повів далі:

— Чи правильно я вважаю, що з Ґреґом ви ніби склали всі яйця в один кошик? Ви подумали, що він — ваш останній шанс? Може, ви покладали на нього забагато сподівань?

Ну все, годі з мене.

— Мене звати Кетлін Ферріс, — сказала я, до себе не меншою мірою, ніж до когось іще. — Мені тридцять вісім років. Я відпливла з півночі й опинилася на півдні, бо розуміла, що відбувається. Але війна мене переконала. Вона все одно почалась. Я сіла в човен і дозволила вітрам нести мене, куди захочуть. Узяла з собою двох котів — Пола і Лінду. Знайшла цей острів. Живу тут. Що зі мною буде, не знаю, але розумію, що обов’язок тих із нас, кому небайдужа доля планети, — жити далі.

Коли я замовкла, щоб перевести подих, то помітила, що плачу, сама того не розуміючи. Сльози текли по щоках просто у вуха. Я не могла ні бачити, ні чути. Відчуття було таке, ніби плаваю, тону.

Урешті дуже тихо (чи, може, просто в мене були повні вуха сліз?) чоловік сказав:

— Так, ми думали, що ви бачите ситуацію так.

— Я потрапила в поганий вітер. З мене облазить шкіра. Весь час хочеться пити. Не знаю, наскільки це серйозно, але розумію, що повинна жити далі. Хоч би й заради котів. Я їм можу бути потрібна.

— Так.

— Що значить «так»?

— Ну, психосоматичні симптоми можуть бути дуже переконливими.

— Ви з головою дружите взагалі?! Війна ж, у світі ж ядерна війна!

— Гмм, — сказав чоловік. Спеціально мене провокував.

— Гаразд, — сказала я. — Можу з таким самим успіхом вислухати вашу версію. Відчуваю, як ви хочете мені її розказати.

— Ну, ми вважаємо, що це пов’язане з вашим розривом із Ґреґом. І, звичайно, вашими стосунками. Власництвом, насильством. Але розрив…

Хоча я збиралася йому підігрувати, але не змогла не втрутитися:

— Це насправді не був розрив. Я просто взяла його човен, коли почалася війна.

— Так, звичайно. Але між вами… ви ж не будете стверджувати, що все було гаразд.

— Не гірше, ніж із будь-ким іншим. Ґреґ — він просто мужик. Як на мужика, то цілком нормальний.

— Точно.

— Що ви цим хочете сказати — «точно»?

— Ну, ми запитали про вашу особисту справу з півночі, розумієте. Простежується певна закономірність. Ви наче складаєте всі яйця в один кошик. З одним і тим самим типом чоловіка. А це завжди дещо небезпечно, чи не так?

Я нічого не сказала, а він продовжив:

— Ми називаємо це синдромом жертви. Віктимністю.

Я вирішила нічого не відповідати й на це. Для початку треба з’ясувати, до чого він веде. Здалеку заходить.

— У вашому житті багато заперечення, чи не так? Ви… заперечуєте багато речей.

— Ні, звичайно, — сказала я.

Це повна нісенітниця. Я вирішила вивести його на чисту воду.

— Ви хочете мені сказати, що війни немає?

— Правильно. Я хочу сказати, що ситуація була дуже напружена. Здавалося, що війна розпочнеться. Але вони дещо поправили.

— «Вони поправили»! — саркастично вигукнула я: адже це все підтверджувало. У моїй голові зберігалися ці слова Ґреґа, які видалися мені тоді такими самовдоволеними. Мені сподобалося репетувати, захотілося крикнути щось іще. — Доки ти не їв у “Бі-Джей” — ти лайно! — вигукнула я.

Я торжествувала, але той, по-моєму, не зрозумів, поклав мені долоню на руку, наче мене треба було заспокоїти.

— Так, вони справді дещо поправили. Цього не сталося.

— Бачу, — сказала я, й далі святкуючи перемогу. — То я, значить, не на острові?

— Ні, звичайно.

— Це тільки моя фантазія?

— Так.

— І човна, звичайно, теж ніколи не було?

— Ні, був, ви попливли човном.

— А котів не було?

— Були — з вами там було двоє котів, коли вас знайшли. Страшенно худі. Ледь вижили.

Він не заперечував геть усього — яка хитрість! Вигадливо, але передбачувано. Я вирішила змінити тактику. Буду здивована й трохи жалюгідна.

— Не розумію, — сказала я, схопивши його за руку. — Війни не було, то чого я сіла в той човен?

— Ґреґ, — сказав він із такою гиденькою впевненістю, начебто я нарешті почала щось визнавати. — Ви тікали з дому. Ми помітили, що в людей із синдромом жертви часто виникає гостре почуття провини, яке приводить їх до втечі. А також погані новини з півночі прийшли. Це був ваш привід. Ви екстеріоризували все, переносили власні тривогу й сум’яття в зовнішній світ. Це нормально, — поблажливо додав він, хоча, вочевидь, так не вважав. — Цілком нормально.

— Я тут не одна з синдромом жертви, — відказала я. — Та весь довбаний білий світ хворий на синдром жертви!

— Звичайно, — додав він, не дослухавшись.

— Ішло до війни. Казали, що починається війна.

— Про це постійно говорять.