Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Вона розуміла, щó робить. Розуміла, що, можливо, з цього, як висловився б Ґреґ, прожекту нічого не вийде. Щоразу, коли в неї з’являвся який-небудь план — особливо не пов’язаний із ним, Ґреґом, — він називав це її прожектом. Вона не надто сподівалася, що зійде на берег на якому-небудь неушкодженому острові, де тільки кинеш квасолину в землю — тут тобі й цілий город виросте. Не очікувала коралового рифу, піщаних пляжів, як малюють у туристичних буклетах, пальм, які гойдаються на вітрі. Не уявляла, що тижнів за два до того самого берега принесе красеня в ялику з парою собак; потім дівчину з парою курей, хлопця з парою свиней і так далі. Не мала вона таких райдужних очікувань. Вона хотіла просто спробувати, і хай буде що буде. Це її обов’язок. Від нього не втечеш.
Не розумію, що було минулої ночі. Я прокидалася чи, може, й далі спала, але чула котів, котячий шлюбний крик, чесне слово. Чи радше котячий поклик. Але ж Лінда не була так далеко, щоб її кликати. Коли я прокинулася, то вже не чути було нічого, окрім биття хвиль у борти. Я піднялася східцями, відчинила двері. При місяці мені було видно обох, вони сиділи, притулившись одне до одного, озирнулися на мене. Як парочка підлітків, яких мама дівчини майже спіймала на гарячому. Коти по весні кричать, як маленькі діти, правда? Напевне, це має про щось нам сказати.
Я не рахувала днів. А який у тому сенс? Ми вже нічого не будемо міряти в днях. Будні, вихідні, свята — так вимірюють час люди в костюмах. Нам потрібно повернутися до давнішого циклу — наприклад, для початку схід і захід сонця, тоді додадуться фази місяця, пори року, погода — нова, жахлива погода, у владі якої нам жити. Як вимірюють дні племена, що мешкають у джунглях? Учитися в них уже запізно. Такі люди мають ключ до життя з природою. Вони не каструють своїх котів. Вони поклоняються їм, може, навіть їдять — але каструвати не стануть!
Їм я рівно стільки, щоб не впасти. Я не збираюся вираховувати, наскільки довго перебуватиму в морі, а тоді ділити запаси на які-небудь сорок вісім частин. Це застаріле мислення — саме воно нас сюди й привело. Їм стільки, щоб не впасти, — і все. Рибалю, звичайно. Але коли щось упіймаю, то віддаю Полу з Ліндою. Поки що консерви для мене — а коти тим часом від’їдаються.
Мені треба поводитись обережніше. Здається, я перегрілася на сонці й знепритомніла. Отямилася — лежу на спині, а коти лижуть мені обличчя. Відчуття було як у лихоманці — все пекло. Мабуть, забагато консервів їм. Наступного разу, спіймавши рибу, краще з’їм її сама, навіть якщо це аж ніяк не принесе мені популярності. Цікаво, що там Ґреґ. Чи він узагалі щось робить? Я ніби навіть бачу його — з кухлем пива в руці, як він сміється й показує на мене пальцями: «Доки ти не їв у “Бі-Джей” — ти лайно». Читає напис на моїй бейсболці, дивиться на мене. На колінах у нього сидить дівчина. Моє життя з Ґреґом віддаляється і віддаляється — так само як і моє життя на півночі.
Днями побачила летючу рибу. Точно бачила. Не могла ж я це придумати, правда? Від цього мені стало радісно на душі. Риби можуть літати — й олені теж!
Точно лихоманка. Змогла спіймати рибу й навіть приготувати. Проблеми з Полом і Ліндою. Сни, страхіття. Здається, і далі рухаюся більш-менш на схід.
Не сумніваюся, що я не самотня. Маю на увазі — що є на світі ще такі люди, як я. Не може бути, щоб лише я так пливла в човні з двома котами — а всі інші лишалися на суходолі й кричали мені вслід: «Дурепа!» Певне, що є сотні, тисячі таких човнів з людьми і тваринами, які роблять те саме, що і я. Покинути корабель — це застарілий клич. Зараз — покинути суходіл! Небезпека всюди, але на землі її більше. Ми ж колись усі виповзли на берег із моря. Мабуть, то була помилка. Тепер ми туди повертаємося.
Уявляю всіх тих інших людей, які роблять те саме, — і це дарує мені надію. Це має бути інстинктом людства, чи не так? Коли є загроза — розбігтися. Це не просто втеча від небезпеки, а й збільшення шансів нашого виду на порятунок. Якщо ми розсіємося всією земною кулею, то отрута ж не зможе знищити всіх… Навіть якщо вони вклали в той вибух усю свою отруту, має бути якийсь шанс.
Уночі кричали коти. Обнадійливий звук.
Погані сни. Мабуть, страхіття. Де та межа, за якою сон перетворюється на страхіття? Оці мої сни продовжуються після прокидання. Наче якесь похмілля. Погані сни не дають відбуватися решті життя…
Їй здавалося, що на обрії з’явилося ще одне судно, і вона повернула стерно в той бік. Сигнальних ракет вона з собою не мала, кричати було занадто далеко, так що вона просто повернула туди. Судно пливло паралельно до горизонту, і вона бачила його приблизно півгодини. Потім воно зникло. Може, то й не було судно, сказала вона собі, але хай що то було, від його зникнення вона відчула пригніченість.
Вона згадала жахливу річ про супертанкер, яку колись прочитала в газеті. Сьогодні судна стають дедалі більшими й більшими, а команди на них — дедалі меншими, усе за людей робить техніка. Вони просто десь там, у Перській затоці, запрограмували комп’ютер — і корабель фактично сам поплив до Лондона чи Сіднея. Господарям це дуже сподобалося, бо вони заощадили купу грошей, та й команді, якій треба було давати раду
