Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

— Тут відчинено. Ходім поїмо, — тільки й мовив він.

Червоні перці з анчоусами були розкладені у формі зірки. Поряд — ламанчський сир, нарізаний майже прозорими скибками.

Посередині столу — запалена свічка й наполовину повна пляшка вина «Ла-Рйоха».

— Тут колись був середньовічний винний погріб, — зауважив хлопець-офіціант.

О такій пізній порі в барі не було майже нікого. Він підвівся, пішов до телефону, а відтак повернувся до столу. У мене з’явилося бажання запитати, кому він дзвонив, — та цього разу я зуміла стримати себе.

— Ми працюємо до пів на третю ночі, — вів далі офіціант. — Але якщо забажаєте, можу принести ще шинки, сиру й вина, і ви посидите на площі. Спиртне зігріє.

— Так довго ми не затримаємося, — відповів він. — Маємо дістатися до Сарагоси ще перед світанком.

Офіціант повернувся до шинквасу. Ми ще раз наповнили келихи. Я знов відчула ту саму легкість, що і в Більбао, — сп’яніння від «Ла-Рйохи», яке допомагає нам казати й слухати складні речі.

— Ти втомився, сидячи за кермом, а ми ще й п’ємо, — зауважила я після ще одного ковтка. — Краще зупинитися тут. Я побачила парадор[21], поки ми йшли сюди.

Він ствердно кивнув.

— Поглянь на цей столик навпроти нас, — мовив тоді замість відповіді. — Японці називають це сібумі: справжня вишуканість простих речей. А люди назбирують гроші, ходять у дорогі заклади й мають себе за вишуканих.

Я ще відпила вина.

Парадор. Ще одна ніч поряд із ним.

Таємниче повернення цноти.

— Чудно слухати семінариста, що править про вишуканість, — проказала я, намагаючись зосередитися на чомусь іншому.

— Ну, я навчився цього в семінарії. Що ближчими стаємо ми до Бога через віру, то простішим Він стає. І що простішим Він стає, то дужчає Його присутність.

Рука його слизнула по стільниці.

— Христос осягнув своє призначення, поки пиляв деревину й виготовляв стільці, ліжка, шафи. Він  прийшов до нас як тесля, аби показати, що те, чим займаємося, не таке й важливе, — все може привести нас до пізнання Божої любові.

Раптом він замовк.

— Не хочу говорити про це, — сказав тоді. — Хочу говорити про інший вид любові.

Його руки торкнулися мого лиця.

Вино робило речі більш легкими для нього. І для мене.

— І що ж ти замовк отак раптом? Чому не хочеш говорити про Бога, про Діву, про духовний світ?

— Я хочу поговорити про інший вид любові, — з притиском відповів він. — Про той, де разом чоловік і жінка — і де теж творяться чудеса.

Я взяла його за руки. Може, він і знав великі таїни Богині, — та про кохання знав стільки ж, як і я. Хоч і подорожував багато.

І я повинна була сплатити певну ціну: взяти на себе ініціативу. Бо жінка сплачує найвищу ціну: вона віддається.

Отак ми сиділи тривалий час, узявшись за руки. Я читала в його очах предковічні страхи, які в справжньому коханні є випробуваннями, що їх слід подолати. Я прочитала в них спогад про те, як я відштовхнула його попередньої ночі, про той тривалий час нашої розлуки, про роки в монастирі, проведені в пошуках світу, де ці речі не трапляються.

Я читала в його очах, як він тисячу разів уявляв собі цю мить — і яким тоді мало би бути все довкола нас, і моя зачіска, і колір мого одягу. І я хотіла вимовити «так», сказати, що його ласкаво просять, що моє серце перемогло у битві. Хотіла сказати, як я його кохаю, як я бажаю його тієї миті.

Але я й далі мовчала. І, ніби уві сні, зсередини спостерігала за його внутрішньою боротьбою. Бачила, що перед ним зринула можливість мого «ні», страх утратити мене, строгі слова, що він чув у подібних обставинах, — адже всі ми проходимо крізь це, й у нас більшає шрамів.

А тоді його очі засяяли. Я розуміла, що він уже долає всі ті перепони.

Тоді я прибрала одну руку з його руки, взяла склянку й поставила її на край столу.

— Упаде, — сказав він.

— Атож. І я хочу, щоб ти її штовхнув.

— Розбив склянку?

Так, розбив склянку. Жест нібито простий, але він криє в собі страхи, яких ми ніколи достоту не зрозуміємо. Що ж такого особливого, якщо розіб’ється дешева склянка, адже всім нам траплялось таке скоїти принаймні раз у житті?

— Розбити склянку? — повторив він. — Навіщо?

— Ну, я можу дати кілька пояснень, — відповіла я. — Та насправді це просто так — щоб розбити.

— Для тебе?

— Ні, звісно.

Він дивився на склянку на краю столу — боячись, аби не впала.

«Це обряд переходу, як ти сам кажеш, — хотілося вимовити мені. — Те, що заборонено. Склянки не б’ються навмисно. Коли ми заходимо в ресторани чи до себе в дім, то пильнуємо, аби келихи не стояли на краєчку стола. У нашому світі заведено пильнувати, щоб келихи не падали на підлогу».

А проте, думала я далі, коли ми їх таки розбиваємо ненароком, то бачимо, що нічого страшного не трапилося. Офіціант каже «не переймайтеся», і я в житті не бачила, щоб у якомусь ресторані розбиту склянку включали в рахунок. Розбиті склянки — частка буденного життя, і, б’ючи їх, ми не завдаємо ніякої шкоди собі, ресторану чи нашому ближньому.