Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

Тепер я, якщо вжити термін, якого він навчив мене, коли отой старигань не пускав нас до церкви, мала стати його «співсценаристом».

Мала зробити вигляд, що ні про що не знаю.

«Він не блукав, — подумала я. — Не було манівців зневіри, був шлях радості».

— І що ж ти робив у семінарії? — запитала я, намагаючись виграти час, аби краще впоратися зі своєю роллю.

— Це несуттєво, — відказав він. — Головне, що я розвинув у собі дар. Я спроможний зцілювати, коли Бог цього бажає.

— Як чудово, — відповіла я, удаючи подив. — Нам не доведеться витрачатися на лікарів!

Та він не засміявся. І я почулася справжньою дурепою.

— Я розвинув мій дар завдяки практикам просвітлення, які ти бачила, — повів він далі. — Спочатку я й сам дивувався; я молився, благав про сходження Духа Святого, лікував накладенням рук і повертав здоров’я багатьом хворим. Моя слава почала ширитись, і день за днем люди стояли в черзі біля дверей семінарії, очікуючи моєї допомоги. У кожній гнійній і сморідній рані я вбачав рани Христові.

— Я відчуваю гордість за тебе, — озвалась я.

— Багато хто в монастирі був проти, але настоятель надав мені повну підтримку.

— Ми продовжимо цю працю. Підемо разом по світу. Я очищатиму рани, ти благословлятимеш їх, а Бог являтиме свої чудеса.

Він відвів очі й задивився на озеро. Здавалося, ніби хтось іще присутній у тій печері, — щось схоже я відчула тієї ночі, коли ми сп’яніли біля колодязя у Сен-Савені.

— Я вже розповідав тобі, але можу повторити, — повів він далі. — Якось уночі я прокинувся, бо вся кімната сяяла. Я побачив обличчя Великої Матері і її сповнений любові погляд. Відтоді я вряди-годи почав бачити Її. Я не можу її викликати, але іноді Вона з’являється. У ті часи я вже був обізнаний з працею справжніх революціонерів Церкви. Знав, що моя місія на Землі, крім лікування, полягала у підготуванні ґрунту для поновного прийняття людьми Бога-Жінки. Жіночий первень, стовп Милосердя знов піднесеться, а Храм Мудрості відбудується в серцях людей.

Я дивилась на нього. Вигляд його, напружений перед тим, знову став спокійним.

— Це мало свою ціну, яку я був готовий заплатити.

Він застиг, не знаючи, як далі вести свою сповідь.

— Що ти хотів сказати словами «був обізнаний»? — запитала я.

— Шлях для Богині можна було би відкрити лише словами й чудесами. Але світ улаштований не так. Усе буде важче: сльози, нерозуміння, страждання.

«Отой священник, — мовила я про себе, — спробував посіяти страх у його серці. Але я додам йому духу».

— Це не шлях болю, це шлях служіння й слави, — відповіла я.

— Більшість людських істот досі не довіряє любові.

Я відчула, що він хоче сказати мені щось, та не знає як. Можливо, мені вдасться допомогти йому.

— Я думала про це, — перервала я його. — Перша людина, яка зійшла на найвищу вершину Піренеїв, розуміла, що життя без ризиків не має благодаті.

— І що ж ти знаєш про благодать? — спитав він, і я побачила, як він знову напружився. — Одне з імен Великої Матері — Благодатна Цариця Небесна[24], і Її щедрі руки проливають Її благословіння на всіх людей, які вміють одержати його.

Ми ніколи не можемо судити про життя інших, тому що кожен знає свій власний біль і мав своє зречення. Одна річ зрозуміти, що ти — на правильному шляху, але інша — що твій шлях єдино можливий.

Ісус сказав: у домі Отця мого багато жител[25]. Дар — це благодать. Але благодаттю є також уміння вести життя, сповнене гідності, любові до ближнього й праці. У Марії на Землі був чоловік, що прагнув показати цінність безіменної праці. Але саме він, тримаючись у затінку, забезпечив дах і поживу, аби його дружина й син змогли здійснити все те, що здійснили. Його праця має таку саму важливість, як і їхня, хоч їй майже не надають значення.

Я нічого не сказала. Він узяв мене за руку.

— Вибач мені мою різкість.

Я поцілувала його в руку й притулила її до мого обличчя.

— Ось що я хочу тобі пояснити, — мовив він, знов усміхнений. — Що відколи я тебе знову зустрів, я збагнув, що не можу змушувати тебе страждати через мою місію.

Мені стало тривожно.

— Учора я збрехав. Це була перша й остання неправда, яку я тобі сказав, — повів він далі. — Насправді, замість піти до семінарії, я зійшов на гору й розмовляв із Великою Матір’ю. І сказав їй, що, коли Вона бажає, я піду від тебе й продовжу свій шлях. У мене будуть і далі юрми хворих під дверима, поїздки серед ночі, нерозуміння тих, хто прагне заперечити віру, нахабні погляди тих, хто не вірить, що любов рятує. Якби Вона попрохала мене, я б відмовився від того, що люблю найбільше у світі, — від тебе.

Я знов пригадала священника. Він мав рацію. Вибір був зроблений того