Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

оли ми залишили готель, дзвони ще бамкали, й він запропонував зайти ненадовго до церкви. — Ми тільки цим і займаємось, — зауважила я. — Церкви, молитви, обряди.

— Ще любов’ю займалися, — відказав він. — Тричі напилися. Бродили по горах. Ми добре поєднали Суворість та Співчуття.

Я бовкнула дурницю. Треба мені призвичаюватися до нового життя.

— Пробач мені, — промовила я.

— Зайдімо на трохи. Ці дзвони є якимось знаком для нас.

Він мав рацію, та мені доведеться усвідомити це допіру наступного дня. Не зрозумівши вповні прихованого знаку, ми сіли в машину й чотири години їхали до монастиря П’єдра.

теля була обвалена, а декілька скульптур, які ще не зруйнувалися до кінця, стояли без голів, за винятком одної.

Я роздивилась довкола. Мабуть, у давні часи це місце було пристановищем для людей сильної волі, вони дбали, щоб чистим був кожен камінь, а на кожній лаві сиділо по можновладцю.

Але все, що тепер поставало перед моїми очима, було руїнами. Руїнами, що в дитинстві перетворювалися на замки, де ми разом грались і де я шукала прекрасного принца.

Віками ченці монастиря П’єдра дбали про цей клапоть раю. Розташований в улоговині, він мав даром те, що сусідні поселення буквально вимолювали, — воду. Тут річка П’єдра розгалужувалась на десятки каскадів, струмків, озерець, тож довкруги буяла зелень.

Натомість варто було відійти від западини на кілька сотень метрів, і все довкола ставало вже безплідною пустелею. І сама річка, перетнувши улоговину, знову перетворювалася на цівку води — ніби в попередньому місці розтратила всю свою молодечу снагу.

Ченці знали про це, і вода, якою вони забезпечували сусідів, коштувала дорого. Історія монастиря була позначена безліччю зіткнень між священниками та поселеннями.

Нарешті, під час однієї з численних війн, які стрясали Іспанію, монастир П’єдра перетворили на казарму. По центральному нефу церкви ходили коні, поміж лавами улаштовувалися солдати, розповідаючи соромітні історії та займаючись любов’ю з жінками із сусідніх селищ.

Та відплата — хоча й запізніла — таки прийшла. Монастир було пограбовано й зруйновано.

І ченці вже ніколи не змогли повернути собі той рай. Під час однієї з численних юридичних баталій хтось сказав, що мешканці сусідніх селищ виконали присуд Божий. Христос казав: «Дайте напитися спраглому»[23], а святі отці лишилися глухими до його слів. З цієї причини Бог і прогнав тих, хто вважав себе за господарів природи.

І, можливо, саме через це, хоч велика частина монастиря й була перебудована й перетворена на готель, головна церква позосталася в руїнах. У сусідніх селищах нащадки досі пам’ятали про високу ціну, яку їхні батьки мали сплачувати за те, що природа давала дарма.

— А чия ця єдина статуя з головою? — запитала я.

— Святої Тереси Авільської, — відповів він. — Вона — могутня. І навіть за всієї жаги помсти, яку несуть із собою війни, ніхто не насмілився її торкнутись.

Він узяв мене за руку, й ми вийшли. Пройшли величезні монастирські коридори, піднялися довгими дерев’яними сходами й у внутрішніх садах монастиря побачили пурхання метеликів. Я пригадувала кожну дрібницю — адже дитиною бувала в цьому монастирі, й ці давні спогади здавалися навіть живішими за теперішні враження.

Пам’ять. Той місяць і ті дні, що передували цьому тижню, здавалося, були частиною іншого мого втілення. Епохою, куди я вже ніколи не хотіла би повернутись, тому що її годин не торкалась рука кохання. Я почувалася так, ніби протягом років проживала один і той самий день, прокидаючись від того самого поруху, роблячи раз у раз ті самі речі й маючи завжди ті самі сни.

Я згадала про своїх батьків, про батьків моїх батьків і про багатьох своїх друзів. Згадала, скільки часу провела в боротьбі, аби здобути те, чого сама й не бажала.

Нащо ж я це робила? Пояснення цьому дати не могла. Можливо, тому, що ліньки було думати про інші шляхи. Можливо, через страх, а що подумають інші. Можливо, тому, що бути інакшою — то неабиякий клопіт. А можливо, тому, що людська істота приречена повторювати кроки попереднього покоління, аж доки — тут я пригадала панотця-настоятеля — певна кількість людей не почне поводитись у інший спосіб.

А отже, міняється світ, і ми міняємось із ним.

Але я не хотіла, щоб так було й далі. Доля повернула мені моє — і тепер давала нагоду самій змінитися й допомогти змінити світ.

Я знову подумала про гори та альпіністів, які трапились нам під час прогулянки. Вони були молоді, одягнуті в яскраве, щоб їх легко було помітити на снігу в разі, якщо загубляться, і вони добре знали стежку до вершин.

У гірські крутосхили вже були повбивані скельні гаки: тепер треба було лише пропустити крізь них свої альпіністські мотузки й піднятися убезпечено. Це в них була така собі пригода на вихідні, а в понеділок вони вже повернуться на роботу з відчуттям, що змогли кинути виклик природі — й перемогли.

А от і ні. Справжніми відчайдухами були ті перші, хто насмілився прокласти шляхи. Дехто з них не пройшов і половини, — вони звалились у скельні розколини. Інші втратили обморожені пальці через гангрену. Багатьох узагалі ніколи більше не бачили. Та одного дня хтось-таки здійнявся на самісіньку вершину однієї з тих гір.

І саме його очам випало першим побачити той краєвид, тож його серце радісно забилося. Він пішов на ризик — і тепер своїм завоюванням вершини вшановував усіх тих, хто загинув у попередніх спробах.

Не виключено, що люди там, унизу, подумали: «І що він здобув на