Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

Його погляд подаленів.

— Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, — промовив він, ніби говорячи сам до себе. — На вербах там повісили ми свої арфи[20].

— Як це сумно, — відказала я.

— Це — перші рядки одного псалма. У ньому розповідається про вигнання, про тих, хто хоче повернутися на землю обітовану, та не може. І це вигнання ще триватиме певний час. Що я можу зробити, аби спробувати запобігти стражданню того, хто хоче передчасно повернутися до Раю?

— Нічого, панотче. Геть нічого.

 нде він, — сказав священник.

Я побачила його. Він уклякнув на снігу метрів за двісті від мене. Був без сорочки, і я — навіть на відстані — помітила, що тіло його почервоніло від морозу.

Він похилив голову, молитовно склавши руки. Не знаю, чи то під впливом обряду, на якому я була присутня попереднього вечора, чи то через спогад про жінку, яка складала дрова біля хати, та я відчувала, що споглядаю людину велетенської духовної сили. Людину, що більше не належала до цього світу — вона жила у єднанні з Богом та просвітленими духами Височіні. Сяяння снігу довкруж неї, здавалося, ще посилювало це враження.

— На цій горі існують ще й інші, подібні до нього, — заговорив священник. — У постійному поклонінні, причащені до Бога й Пресвятої Діви. Слухаючи ангелів, святих, пророцтва, слова мудрості та переповідаючи все це невеличкому гурту вірних. І поки триватиме так, усе буде гаразд. Та він не залишиться тут. Він піде по світу й проповідуватиме ідею Великої Матері. Поки що Церква цього не бажає. А у мирян є достатньо каміння, аби пожбурити в перших, хто заговорить про це.

— І є в них ще й квіти, щоб осипати тих, хто прийде потім.

— Так. Тільки це — не його випадок.

І панотець попростував до нього.

— Куди ви, панотче?

— Обудити його з цього трансу. Сказати, що ти мені сподобалася. І що я благословляю цей союз. Хочу зробити це тут, у цьому місці, що є священним для нього.

Мене почало млоїти — таке трапляється, коли відчуваєш страх, але не знаєш причини цього страху.

— Мені необхідно подумати, панотче. Я не знаю, чи це напевно.

— Не напевно, — відказав він. — Багато батьків помиляються щодо дітей, адже гадають, ніби знають, що для них є найкращим. Я не є твоїм батьком і знаю, що дію помилково. Але маю сповнити своє призначення.

Я почувалась дедалі бентежніше.

— Не треба відволікати його, — сказала я. — Нехай він сам вийде зі свого споглядання.

— Він не повинен бути тут. Повинен бути з тобою.

— Можливо, він у цю мить розмовляє з Дівою Марією.

— Можливо. Та хай навіть так, ми повинні підійти до нього. Якщо я наближуся з тобою, він зрозуміє, що я все розказав тобі. Він знає, про що я думаю.

— Сьогодні — день Непорочного Зачаття, — наполягала я. — Дуже особливий для нього день. Я спостерігала його радість учора ввечері, там, перед печерою.

— Пречиста є важливою для всіх нас, — відповів панотець. — Але тепер уже я не бажаю сперечатися про релігію: ходімо ж до нього.

— Чому ж просто зараз, панотче? Чому так негайно?

— Бо я знаю, що він у цю мить вирішує своє майбутнє. І може так статися, що обере хибний шлях.

Я розвернулася й почала спускатись тою ж стежиною, по якій ми і піднялися. Панотець рушив за мною.

— Що ти робиш? Невже не бачиш, що ти — єдина, хто може врятувати його? Невже не бачиш, що він тебе кохає і все покине заради тебе?

Я крокувала все швидше, увігнатися за мною було нелегко. Та він усе одно чимчикував поряд.

— Саме цієї миті він робить свій вибір! І, можливо, цей вибір — покинути тебе! — звертався до мене священник. — Борися за те, що кохаєш!

Та я не зупинялася. Крокувала якомога швидше, лишаючи позаду гору, священника, необхідність щось обирати. Я знала, що чоловік, який біг позаду, читає мої думки й розуміє, що буде марною всяка спроба змусити мене повернутися. Та він усе одно наполягав, переконував, боровся до кінця.

Нарешті ми дійшли до валуна, біля якого відпочивали пів години тому. Знесилена, я повалилася просто на землю.

Я ні про що не думала. Лише хотіла втекти звідти, лишитися на самоті, мати час, аби поміркувати.

Панотець підійшов за кілька хвилин, теж виснажений ходьбою.

— Бачиш оці гори довкола? — звернувся він до мене. — Вони не моляться; вони самі є Божою молитвою. Вони є такими, бо знайшли своє місце у світі й тривають у цьому місці. Вони були тут іще перед тим, як людина поглянула на небо, почула грім і запитала, хто ж усе це створив. Ми народжуємося, страждаємо, помираємо, а гори й далі тут. Настає мить, коли нам необхідно подумати, чи є смисл у стількох наших зусиллях. А чому не спробувати бути, немов ці гори