Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– Ті листи збереглися? – спитав він несміливо.

Вона засміялася коротко і знову відвернулася до вікна. І знову, певне, побачила стежку, про яку він нещодавно мріяв, і клумбу з квітами, можливо, з тюльпанами.

– Недаремно спитав у тебе про ті листи, – продовжив він. – Мені хотілося, щоб, вирісши, вона прочитала їх – по-справжньому вкладав туди душу…

– Наївний ти і смішний чоловік, Сильвестре, – сказала вона, не повертаючись. – Через оту нерозумну пристрасть до нікому не потрібних віршів ми й постраждали усі. Він хапнув ротом повітря і знову поблід.

– Вона їх не читала? – спитав зовсім тихо.

– Ще чого? Я ж кажу, та її пристрасть до тебе – тільки химера. Можливо, я неправильно зробила, що спалила ті твої вправи – не буду ховатися, боялася. Може, це її розхолодило б і не мали б ми потреби вести з тобою цю балачку.

В кімнаті зависла глуха мовчанка, але Ванда не повернулася від вікна. Він же стояв серед мешкання й німо дивився їй у спину. Знову хапнув повітря й понурився. Тоді сказав зовсім тихо:

– Ти дивовижна жінка. Вандо. Завжди захоплювався тобою, бо ти по-справжньому сильна. Ти якась така…

Вона різко повернулася на підборах.

– Знову ти про мене, – мовила нетерпляче. – Ми про дочку балакаємо…

– А для мене що дочка, те й ти, – сказав він ще тихіше. – Дякую, що дозволила бути біля вас. Для мене це щось справді богом дане. Мені, Вандо, це жити допоможе.

– Ну, гаразд, – обм'якла раптом Ванда. – Здається, ми ні до чого не домовилися. Одне я хочу попросити: поводь себе як вдома і нічого годинами просиджувати на стільці. Заради дочки я тебе прийняла і заради неї на що завгодно піду. Поживемо. Хай придивиться до тебе і хай тебе пізнає. Саме таким, як ти є, а не яким витворила тебе її уява. У неї багата уява, і це не дозволяє мені контролювати кожен рух її душі. Признаюся: з якогось часу вона почала мені опиратися.

Блимнула на Сильвестра і різким рухом відсунула з вікна фіранку. В його грудях щось тенькнуло, але не міг отак відразу підійти до вікна. Через це опустив очі і сказав перше, що прийшло йому в голову:

– То ти прийняла мене для того, щоб вона в мені розчарувалася?

– А ти ж думав як? – сказала Ванда загонисто й пішла рвучким кроком із кімнати. – Зараз вона повернеться, і ми тебе покличемо, – мовила від порога.

Гримнули двері, і він знову залишився сам. Вовчик-братчик, який уже вмостив був аж дві ноги на санках Лисиці, вона, однак, одну наказала із санок прибрати. Але він з того не вразився. Перечекав, поки стихнуть кроки, і був насторожено напнутий. Почалапали капці через вітальню і стихло зовсім, але він ще стояв і прислухався. Тоді й напливла на його вуста м’яка всмішка, і, ступаючи навшпиньки, він рушив до вікна. Рипнула дошка під ногою, чоловік завмер. Але було довкола тихо, аж дзвонило у вухах. Тоді він заплющився і, витягши руки, пішов наосліп. Торкнувся пальцями підвіконня і раптом розплющився, йому різко кинулася в очі стежка, що била в зеленому трав'яному ложі, добігала до малої видолинки, круглої, як коло. Стояла в цій видолинці лавка, а посередині яскраво цвіла вщерть засаджена червоними та жовтими тюльпанами клумба.

«Це був мій другий лист віршем», – прошепотів Сильвестр, бо таки писав про це Ванді. Про стежку, і тюльпани, і лавку, про своє бажання застати їх, коли вдається повернутися. Все дивним чином накладалося: оця кімната – чомусь тоді він мріяв про таку стерильну чистоту, про тиху забіч, де живим може бути хіба що календар. В його голові щось просвічувалося, але він не посмів і мріяти, що Ванда з дочкою таки не зневажили його фантазій. Точніше, сама Ванда, бо листи вона таки спалила – не казала б інакше цього. «А може, це просто випадковість», – подумав він. Стежка, зрештою, завжди була тут, клумба теж, а тюльпани вони могли посадити принагідно. Так само завжди білизна Вандою щедро крохмалилася й була сліпуче біла. Може, не треба перебільшувати, думав він, бо ті листи так давно він написав. Потому дістав коротку записку-повідомлення, в якій Ванда повідомляла, що з тих і тих міркувань вона розриває з ним шлюб, що вона засуджує його і вважає, що він несе покуту справедливо. Отже, чинить вільними і себе і його. Після того протяглася безконечно довга прірва часу; він також уже більше їй не писав, хіба що подумки. Й справді, дурною наївністю треба вважати, що ті листи щось та й значили для Ванди й Мирослави, та й чи не краще було їх знищити? Бо коли відмовився й засудив того, хто ці листи писав, чи й був сенс у їхньому зберіганні.

В домі висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й тюльпанову клумбу. «Вона сказала, що можу вести себе як удома», – подумав він сміливіше, бо йому неймовірно, аж до заверту голови захотілося пройтися по тій стежці. Не міг тому бажанню опиратися, не міг ні про що навіть думати, тож не втримався й тихенько прочинив двері. Але у відповідь відразу рипнули двері інші, що вели в коридорець до кухні, і в них постала якась серйозна й поблідла Ванда.

– Кудись зібрався? – спитала вона.

– Та нікуди, тільки в садок. Знаєш, на клумбі й справді ростуть тюльпани, – наївно мовив він.

– Звісна річ, знаю, – сухо відказала Ванда. – Щороку я їх і саджу. Цієї весни, правда, садила їх Мирослава: вони завжди тут росли.

– Оце мене й радує, – сказав він. – Чи не дозволиш там трохи посидіти?

– Ти вдома, Сильвестре, – звищила голос Ванда, – тямиш, удома! І для того, щоб вийти в сад чи в туалет, у мене нічого питати дозволу.

Він покірливо хитнув і подріботів до дверей, що вели в сад, все-таки намагаючись якомога менше чинити шуму.

– Коли повернеться Мирослава, я покличу тебе, – сказала Ванда.

Але він уже стояв по той бік дверей і вже не був такий принизливо-зігнутий. Начебто повищав,