Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Він не встиг вийти з кухні, коли ж двері несподівано розчинилися і в них не ввійшла, а влетіла дівчина. Вона так і завмерла серед кухні, бо побачила чоловіка, якого аж ніяк не сподівалася тут зустріти, і слова, які готувала сказати матері, не встигли вийти з її вуст. Стояли так і дивилися, не мігши й очей розвести, але це тривало тільки мить – дівчина зирнула на матір, яка також непорушно застигла по той бік столу, закам’яніла й безмовна; здавалося, вона незвично виблідла – не дивилася ні на чоловіка, ні на дівчину. І в кухні повисла дивна, незвичайна тиша, аж чутно стало: на керогазі, котрий стояв на плиті, щось забулькотіло в каструлі, а ще чутно стало: за вікном дзенькає синиця. Дівчина скрикнула тонко й захоплено і за мент уже була в обіймах чоловіка, який все-таки не витримав і вдруге заплакав.

– Таточку, невже це ти, таточку? – скрикнула дівчина, а він плакав уже зовсім не стримуючись, і став уже по-справжньому смішний, оцей маленький, лисий чоловічок, бо мав засліплі очі й оглухлі вуха. Почав втирати ті очі як дитина, і тільки тоді Мирослава зніяковіла, а може, й злякалася, адже то міг бути зовсім чужий чоловік. Відхилилася від батька, і в неї самої покотилися по щоках сльози. Тоді Ванда вийшла з-за столу і пішла до них негнучкою, дерев'яною ходою, говорячи на ходу:

– Так, це твій батько, Миросю. Він уже повернувся до нас назавжди.

І якось так сталося, що вона підійшла до чоловіка й дочки занадто близько, а ще сталося, що Мирослава вдруге кинулася до них обох і з'єднала їх із собою в обіймах. Так уже якось воно вчинилося, що вони таки обійнялися втрьох і заплакали.

– Рідні ви мої, рідні! – сказав із дивним прихлипом Сильвестр. – Скільки думав про вас і так боліло мені до вас серце не розказати…

Першою отямилася і отверезіла Ванда, вона змахнула сльозу і знову стала суха і строга.

– Ну, отямтеся, – сказала вона. – Батько з дороги зморений…

– А я собі подумала, – радісно защебетала Мирослава, – хто це такий малесенький? Ну, ніколи б не подумала, що в мене такий маленький тато… Зустрілися б на вулиці й не пізнала б.

– Я не пізнав би тебе також, сказав сердечно батько. Все ти мені в пам’яті маленькою дівчинкою жила. Дай-но хоч роздивлюся на тебе!

Відступив на кілька кроків і дивився аж очка йому сяяли.

– Мирослава в нас красунечка, – сухо прозвучав десь збоку Ванлин голос. По-моєму, вона ні на тебе, ні на мене не подібна, а швидше на мою бабу по батькові.

– А по-моєму, я схожа на вас обох, – сказала щасливо Мирослава.

– Дивні бувають речі, – тихо сказав Сильвестр, все ще не відриваючи очей віл дочки. – Там, далеко, я не раз уявляв момент нашої зустрічі. Я уявляв тебе, Мирославо, дорослою, і тебе, Вандо, якою ти зараз є. І ви були в тій моїй уяві саме такі, як оце вас бачу зараз.

– Вся ота наша біда, – сухо сказала Ванда, – через твою надмірну уяву й трапилася. – Але не будемо заговорювати батька, – раптом звернула вона розмову, – хай піде з дороги спочине…

Це прозвучало різко, дисонансно, і страх знову просковзнув по Сильвестровому обличчю. Мирослава того не побачила, бо на мить відвернулася від батька – клала на стільця портфеля. Кинула в його бік ніжним поглядом, а Сильвестр позирнув прохавчо на Ванду, щоб таки відстрочила йому відпочинок з дороги, бо хіба міг він у такий мент відчувати втому? Але Ванда знову була суха й замкнута й наказала чоловікові очима щось таке, чого він не міг не послухатися. Тому впустив голову й пробурмотів, що він таки не сходив із поїзда кілька діб, тож кали вони не проти, то він на годинку засне.

– Таж звичайно засни, таточку, – сказала Мирослава. – Ми ж бо не на годину зійшлися, а на ціле життя.

Тоді він дозволив подивитися на дочку розверстими очима, але вона вже почала оповідати матері те, що збиралася сказати, коли ввірвалася на кухню, йшлося там про останній дзвінок і про те, скільки було квітів і що вони подарували першокласникам по книжці й по букету, а першокласники подарували по букету їм. Вона радісно й весело блиснула при цьому в батьковий бік, і навіть на Вандиних вустах лягла тонка світла риска, а лице розпогодилося.

– І де ж той твій букет?

– Так вийшло, – сказала дівчина, що одному першокласнику букета розтоптали, я йому свого й віддала. А то стало над тим розтоптаним букетом і реве…

– Іди спочинь, Сильвестре, – кинула батьку Ванда. – А ми тут з Мирославою трохи погомонимо.

– Ні, це пізніше, – похопилася Мирослава. – Я проведу татка… Де ти хочеш, щоб він ліг?

– В кімнаті тітки Аполінарії, – сказала Ванда. – Віднині батько там і житиме.

Мирослава спинилася на ходу і запитально зиркнула на матір. Ванда незручно засміялася.

– Не забувай, Миросю, що ми з батьком уже літні люди…

Мирослава провела тата до його кімнати.

– Тобі розстелити постіль чи ляжеш на ковдру? – спитала.

– Ляжу на ковдру, – мовив Сильвестр.

– То я принесу пледа, – вона метнулася у вітальню, а за хвилю повернулася з пледом. – Тут у нас і справді трохи жила тітка Аполінарія, – сказала, – от ми звемо цю кімнату: кімната тітки Аполінарії. Така чудна була та тітка.

– Чому ж чудна? – спитав Сильвестр.

– Ну, це я потім розкажу, – мовила Мирослава. – Спочинь, таточку, ще в нас на розмови буде багато-багато часу.

Чмокнула батька в лоба, подивилася тепло і тихенько причинила за собою двері. Потому пішла навшпиньки через вітальню і темний коридорець на кухню. Мати вже смажила яєчню.

– Розкажи мені детальніше про той останній дзвінок, – сказала, не повертаючись від плити.

– Та що там, мамо! – сказала Мирослава. – Хіба я можу про це думати, коли тут у нас така радість? Як він приїхав?

– Як сніг на голову, – сказала мати. – Щось мене покликало вийти на ганок, сама не знаю що. А він стоїть у дворі й дивиться. Подобається він тобі?

–