Українська література » Сучасна проза » Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук
що було колишніми ними, те, що залишилося на старих вибліклих світлинах, те, що було відчуттям третьої, неприсутньої тут – дочки їхньої, те, що відзначив він навіть у недбало відкинутій покришці фортепіано, в слонової кості барві клавіш, в різьбленні на футлярі того ж таки фортепіано, в знайомих меблях і в зеленій підлозі. Те третє вливалося до них через усі три вікна, два в цій кімнаті, в якій перебували, і третє в тій, що світило до них крізь розчинені двері. Він знову зирнув на підлогу: онде й ті кілька дощок, що не зовсім управно вставив він бозна-коли, лагодячи цю підлогу. Над головою нависала стеля з двома сволоками і накладеними одна на одну дошками, в кутку біля груби дві дошки зійшлися і створили гладеньку площину. Упізнавав усі ці забуті, але й незабуті дрібниці, і саме від того й народжувалося оте третє. Воно відчулось і в розчинених дверях, куди він готувався вступити, щоб знову замешкати в цьому домі, бо й справді колись любив там зачинятися, коли до нього приходило натхнення, але як давно це було! Він не вірив іще в реальність оцього менту, в те, зрештою, що довготривала його мандрівка закінчилася; так само не вірив, що ця жінка, котра дивиться на нього так відчуджено, таки насправді існує, як і дочка, хоч із тією ще не зустрівся. Але те третє, здається, й було саме дочкою – тим, чого він не встиг пізнати, про що ніколи не забував, але все одно має згадати, точніше повернути, бо оте «не забув» не було реальним існуванням, а тільки однією із милих візій. Тепер же йому треба призвичаїтися до того, що воно, оте третє, відчуття їхньої спільноти, існувало таки насправжки, що його можна реально відчути на позир і дотик – ось воно, справжнє життя! Схвильований до глибини душі, він раптом підхопився і закліпав очима, бо таки соромно розчулюватися в такій ситуації. Знав, треба збиратися на силі, аби не потекли йому ганебно з очей сльози, він аж губу закусив, щоб стриматися, – не мав права розкисати, не мав права так ганьбитися, не мав права переходити той невидимий рубіж, до якого впритул підступив. Був наче Вовк із казки, котрий попросив у Лисиці дозволу покласти на сани одну лапу, і пізнав від того щастя, що такий дозвіл дістав. Отож не хотілося йому думати, що буде завтра і позавтра, бо Вовк, отой, котрий попросив дозволу покласти на сани хоч би одну лапу, нічого лихого Лисиці не замислює, він узагалі нікому нічого в житті лихого й не замислював; він утомлений, старий, ніякий, змучений життям і пригодами, він і справді не має великої сили, отож і сани йому потрібні тільки для того, щоб хоч короткочасно перепочити.

І він, той Вовчик-братик, по-дурному розчулюється від того, що Лисиця така золоторунна, що Лисиця така милостива, бо що йому, зрештою, залишається іще? Коли воно існує, те третє, коли він не помилився, можна певний час не турбуватися.

Отож удихав у себе м’який, виразно жіночий запах цього дому (хто так пахне: Ванда чи дочка?) і чув, що кожен чоловік недаремно прагне поєднатися з жіночим началом. Попри все наповнювався ним і, може, він того так ганебно розкисав – сентиментальний бовдур, старий і розм'яклий, розгублений і напівзруйнований. Взяв капелюха, перекладав його з руки в руку і пішов просто в розхилені двері, бідний, старий, майже беззубий Вовк, який кульгає на трьох лапах, а четвертою сторожко й солодко опирається об легкі сани, котрі не йдуть, а течуть по сніговій дорозі.

– Маєш тільки цей костюм чиє в що перевдягтися? – спитала за спиною Ванда.

Озирнувся до неї, наче захоплений зненацька, і побачив у неї на вустах болюшу, а може, співчутливу, а може, й приязну всмішку, таку всмішку, яку він також забув давно, але якої не міг не пригадати, бо та всмішка також була від того третього, до якого так несподівано причастився.

– Ти майже не змінився, – сказала Ванда. – Спочинь, зараз приготую тобі щось поїсти.

2

Причинила за ним двері і начебто відрізала його від себе; у вітальні м'яко зашелестіли її кроки – пішла на кухню. Він же стояв посеред відведеної йому кімнати й сторожко роззирався. Не було нічого тут особливого; залізне, з бильцями ліжко, біла фіранка на вікні, яка прикривала піввікна, грубий стілець. Підступив до того стільця і сів на краєчок. Не відчував уже тут того третьою, не відчував отого жіночого начала це була якась чужа кімната, начебто ніхто тут із посельців дому й не жив. Було навколо глухо й тихо, і від цієї дивовижної тиші він раптом оглух, а від надміру яскравого сонця, що вливалось у вікно, він осліп. Отож сидів отак: глухий та німий і, здається не відчував нічого, хіба що якусь порожнечу, хіба що неживий простір, наповнений срібним мерехким промінням, яке щедро вливалося через вікно. Трохи відчував ще неясне піднесення, якийсь неспокій спалахував у ньому, як сірник, а може, це він хвилювався. Був каламутний зсередини і зашумований, ніби весняна вода. Щось подібне відчував і тоді давно, коли складав свої листи віршем, саме ті, що посилав їх у цей дім, – чому згадує про них зараз? Тоді з-під його пера виливалися якісь чудні, шумкі, пінливі рядки, і він аж тремтів, коли вони з’являлися. Але нині опинився в цій кімнаті не для того – йому вже нікуди слати своїх листів, він уже, здається, вдома. Отож і лишається йому сидіти на цьому стільці, сліпому, глухому та німому, і прислухатися до неясних звуків усередині дому, і на щось надчікувати у цьому вузькому, залитому срібним сяйвом світику, в оцій цілком мертвій кімнаті, де він – ніби принесений і поставлений на ослінцеві вазон. Але все одно, поступово в нього, наче вода в губку, почала просочуватися незнайома, незвичайна, ясно-жовта, а може, й срібна радість, тихе щастя, якому також треба опиратися, бо ще, здається, не має на них права. Хотів опиратися тим радості й щастю, хотів захиститися супроти них, хоч би звичним відчуттям власної ніякості, непомітності й сірості, тобто хотів поки що залишитися тим, чим був в усі попередні роки, але те почуття входило в нього, як дощ у суху землю, і він, як суха, випечена земля, просякався і проймався ним і знехотя, засторожно пив його, похлинаючись. І він не стримався, бо таки не зміг не пустити в

Відгуки про книгу Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: