Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Сильвестр легко отак передрімав, але той сон тривав лише мить, бо більшого не міг собі дозволити, не міг більше потратити часу, бо він іще до рідного дому не прийшов. Не прийшов, хоч і справді сидить у цій, описаній у його другому вірші-листі кімнаті, з дивним відчуттям неприсутності; зрештою, й сам не був іще готовий, щоб остаточно переконати себе: його довгий шлях завершено, досить отак встати, зробити кілька кроків і визирнути у вікно – тоді й справді побачить стежку в траві, а може, й клумбу з тюльпанами. Отож волів поки що жити посередині між трьома світами: минулим, сном і реальним сьогоднішнім днем. Через це й не захотів розплющуватися, бо страшився якогось розчарування: хай буде ліпше ще один напад сну і хитавиця поїзда-стін. Отож його хитало й хитало, а обличчя вряди-годи освітлювалося сонячним спалахом – оті спалахи, які відчував шкірою, й стали означником чи виразом його теперішнього щастя, якого однаково хотів і боявся.

Так просидів він годину чи півтори, аж доки не почулися знайомі кроки. Двері обережно прочинилися, зазирнула Ванда.

– Ти весь час отак просидів? – спитала вона здивовано.

– Та я нічого, – підхопився він. – Отак трошки собі відпочив.

– Сиди, чого підхопився, – сказала нетерпляче Ванда. – Я послала Мирославу до магазину, вона, уяви собі, аж екзальтувалася через твій приїзд. Мусимо на це зважати.

– Таж звісно, – тихо мовив він.

– Зважилася потурбувати тебе, бо ми не про все домовилися, – Ванда зирнула на нього скоса й підійшла до вікна. Дивилася поверх фіранки, і він несподівано позаздрив їй: бачила-бо оту стежку, про яку він стільки думав перед тим, але так і не зважився до вікна підійти. Позаздрив же, що вона висока настільки, що не потребує відсувати фіранки.

– Мирослава гарна, спокійна, але й глибоко емоційна дівчина, – продовжила Ванда, не повертаючись до Сильвестра. – Тонко музикальна і має, як мені здається, непогані дані, щоб стані піаністкою. Ввечері послухаєш, як вона грає, хоч їй в цьому, здається, не багато розумієш. Можливо, я була застрога з нею, трохи й приневолювала до грання, але без цього не обійтися, коли хочеш чогось досягти.

Замовкла й задивилась у вікно. І здається, таки бачили ту оброслу травою стежку і лавку біля засипаної тюльпанами клумби. Там мали б бути тюльпани жовтого та червоного кольорів, адже саме про такі барви писав він у другому листі-вірші.

– Чи й досі садиш на клумбі тюльпани? – вирвалось у нього.

Вона здивовано повернулася до нього.

– Чому тебе зацікавили тюльпани? По-моєму, ми говоримо зараз про нашу дочку.

Почервонів і безпомічно закліпав.

– Вибач, – прошепотів.

– Так от. Я хочу сказати, що вона славна дівчина, але не без химер.

– Хто з нас без химер? – сказав він.

Але є одна химера, якої я не змогла з неї вижити. Можливо, через те я й прийняла тебе у свій дім і згоджуюся жити й далі під одним дахом: кожен із нас по-своєму в нашій недолі винуватий.

Він уже не був червоний. Радше білий. Як стіни навдокіл і ті бляшані пошивки та фіранка.

– Маєш рацію, – сказав він. – Але ти ні в чому не винувата.

– Винувата, – сказала Ванда, – бо я від тебе відмовилася. Не про мої, однак, приємності чи неприємності йдеться, а про нашу дитину… Чи цікаво тобі, яка в неї химера?

– Мене цікавить усе, зв'язане з вами! – тихо, але твердо сказав він.

Ванда подивилася на нього зовсім холодними очима. Вуста її були стиснені, аж пропали зовсім, а підборіддя затремтіло.

– Так от: її химера – це ти.

– Я? – спитав зачудовано Сильвестр.

– В тому то й річ, – гостро сказала Ванда. – Вона створила дивний, навіть ненормальний культ тебе. Не знаючи тебе і не пізнавши, а дивлячись на той портрет, що його я змушена була повісити на стіні… Знайшла цей портрет та ж таки тітка Аполінарія, часом вона бувала непомірно влізлива. Не сховаю, часом мені хотілося розчарувати дочку, – і я бувала немилосердна щодо тебе в своїх судженнях. Але так нічого й не досягла, от у чому річ…

Він знову був червоний і знову лупав очима.

– Чим же я заслужив таке? – спитав винувато.

– А нічим, – сказала Ванда. – Просто Мирослава жила самотня і без подруг. Саме такі діти й мають особливу потребу в батькові. Байдуже в якому, навіть придуманому, але він має бути. Отож мусиш стати ним, хоч я не знаю, чи тобі це вдасться…

Обірвала мову, бо щось знагла її зупинило. Побачила маленьке, жовте личко чоловіка, але не було воно вже зніяковіле й розгублене: несподівано уздріла вона на ньому мужній вираз.

– Не зовсім і мене ти знаєш, Вандо, – сказав він. – Не моя воля була в тому, що не жив я біля вас, не тобі це казати. Але одне в мені не змінилося – любов до вас. Мої думки були про вас і про цей дім, а серце тим більше належало вам. Не образився б я, коли б не дістав відгуку на своє почуття і таки знайшов би силу, коли б довелося жити десь збоку. Але це також нічого не змінило б, бо ви – моя душа і єдине моє справжнє пристановище…

– Вас, вас! Кажу тобі, що не про мене йдеться, а про дочку, – перебила вона його. Знаю, тобі нелегко довелося, але з твоєї любові ми б ситі не були. Я мусила всі ці роки вчити її, одягати й годувати і подбати, щоб вона не росла упослідженою. Виростити дитину – ось справжня любов!

Він знову став розгублений і спантеличений. Розтулив рота, аби щось сказати, але нічого не сказав, закліпав тільки за звичкою.

– Я не пристановища біля неї шукаю, – продовжувала Ванда, – а зі шкури лізу, щоб їй було добре. Вона має вступити до музичного училища, і я все зробила, щоб вона туди потрапила. Ми сиділи над її програмами десятки вечорів, і я таки досягла свого. Подбала й про протекцію – без цього також