Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

і ніхто, побачивши його в ту хвилину, не сказав би, що він надто малий. Очі в нього розширилися і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він таки мав реальну можливість па неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідує поета, було це щось живе, наочне й просте. Трохи злякався власного щастя, бо не міг уже знати йому ні виміру, ні стриму – чи вистачить у нього сили витримати напругу? А може, коли стане на біле тіло стежки, щось обірветься йому всередині і провалиться він у чорну темінь, а може, й справді не витримає такої напруги його схвильована душа? Але не міг він і зупинитися, отож нога його звелася і таки торкнулася стежки, і він пішов по ній, як писав уже в третьому листі віршем, і все навкруги зазвучало так само ніжно, як він і писав, начебто кожна травинка довкола стала струною і тепло відливала йому свою музику. Але ні, то дзенькотів цвіркунець, всього один-єдиний трав’яний коник, і цього стало досить, щоб звідусіль полилася на нього щедра блакитнява, бо весь простір над стежкою густо наповнився нею, проклавши йому довгий і незвично високий коридор. Більше того, той коридор став ясним тунелем і не вів нікуди, а розчинявсь у глибині сусідських городів. Саме по тому тунелю вій мав піти, хотів-бо знайти ключ до свого щастя, тобто заспокоїтися. Похитуючись, наче п’яний, добрів до лавки біля тюльпанової клумби і обережно сів, відчуваючи, що йому таки завинулося в голові і забракло повітря. Зловив пальцями ніжне квіткове стебло і, як сліпий, обмацав його, відчуваючи пучками тугу й прохолодну квіткову плоть.

У цей час прилетіло звідкілясь із неба сонечко і сіло просто на затилля його руки. Сильвестр тримав руку, боячись поворухнутися, й дивився на жучка як на посланця небесного – те сонечко на затиллі руки спокійно собі повзло, рухаючи вусиками, і легенько шкробало йому шкіру – було кругле, гарне і червоне…

Саме в цей час зайшла в дім Мирослава і підійшла до матері, котра стояла біля вікна.

– Тато вже прокинувся? – спитала дівчина.

– Онде в саду, – сказала мати. – Глянь, тішиться, як дитя.

– Що це він розглядає на руці?

– Не знаю, здається, якогось жучка. Чи він там жодного жучка не бачив?

Мирослава дивилась у шибу, і їй здався трохи смішним отой маленький, лисий, густо залитий сонцем чоловічок, що так пильно розглядав щось на своїй руці, такий маленький, крихітний, такий самозаглиблений. Але відразу ж у її серці спалахнуло щось таке, як жаль чи співчуття. Вона засміялася вслід за матір’ю, але відразу ж обірвала сміх – бо той жаль раптом почав рости, як тісто.

– Ходи покличеш його, доню, – сказала Ванда. – Чи не правда, дивний у тебе батько?

– Маленький, – відповіла Мирослава. – А знаєш, мені навіть подобається, то він у мене не такий, як усі.

– Ну, це невелике достоїнство, – сказала Ванда і незвідь-чому прикусила кінчик долішньої губи.

7

Він здригнувся, бо побачив, що по стежці просто до нього йде дівчина. Не зумів так швидко переключитися, отож здалася вона йому незнайома. Була гарна, але ще надто юна, з молочно-блідим обличчям і з темним розкиданим по спині волоссям. Він аж захлинувся від думки, що оця юна красуня його дочка, рухнув рукою, і сонечко, зірвавшись, полетіло назад у небо. Дівчина всміхалася до батька щиро й лагідно, він же ледве стримався, щоб не підхопитися їй назустріч.

– Вже повернулася? – спитав спокійно.

– Уже, – відповіла дівчина і з розмаху сіла біля нього. – Гарні у нас тюльпани?

– Чудові, – сказав Сильвестр. – Вони мене й виманили сюди. Ти їх садила чи матір?

– Ясне діло, що матір. Я їй тільки допомагала.

Він легко здивувався – це не зовсім збігалося з тим, що повідомила про це Ванда.

– Дивлюся на тебе і впізнати не можу, – сказав він.

– Я так само, – мовила дівчина.

– Добре кінчаєш школу?

– Непогано.

– Мати хоче, щоб ти вступала в музичне училище?

– Я теж того хочу. Але кажуть – це нелегко…

– Любиш грати?

– Як коли. Люблю грати те, що не задано.

– Чому ж так?

– Бо те, що не задано, вибираєш сама. Тому воно більше й до душі підходить.

– Тобто для себе любиш грати?

– Угу! – всміхнулася легко дівчина. – І тільки тоді, коли в хаті нікого нема.

– По-моєму, ти й після сну любиш грати, – сказав батько. – Ану, давай уявимо. Хата повна сонця, і в ній крутяться срібні порошини. І кожен крок так дивно відлунює. І музика відлунює чи, може, не вгадав?

– Звідки ви… ти знаєш? – здивувалася Мирослава.

– Стривай, – зупинив він її. – Ти встаєш, перепрошую, невмивана й у самій сорочині…

– Ну, це не завжди так буває. Але буває й так.

– Оце я й кажу: буває. Ідеш боса по нагрітих сонцем зелених дошках підлоги, – він говорив усе це натхненно, поблискуючи очима, і від того навіть молодший став. – Скажи, чого підлога у вас пофарбована в зелене?

– Це вже мамине дивацтво. Я теж з того сміялася. А потім здалося, що це й справді гарно.

– Це тобі здалося, коли йшла боса до фортепіано?

– Може, й тоді, – засміялася Мирослава. – А може, й ні!

– Стривай, я вгадаю, – знову підхопив батько. – Це було тоді, коли мила підлогу й покинула її мокрою. Пішла змінити воду а чи просто вийшла. А тоді повернулася, чи не так?

– Ну, майже так.

– І зупинилася на порозі. Підлога була залита сонцем. І вона зелено лискотіла…

– Так кумедно ви це вигадуєте, – сказала Мирослава.

– Кумедно?

– Таж звісно. Бо нічого такого урочистого не буває. Просто глянеш у якийсь момент і подумаєш: гарно.

Він замовк і якийсь час про щось роздумував.

– Ти нічого не знаєш про листи, які я писав до матері?

– Ні, – сказала Мирослава. – А вони хіба були?

– Давно колись, їх було п'ять, – сказав ніби сам до себе Сильвестр. – І всі віршами…

– Але для чого віршами? –