Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– Бачиш, доню, – сказав батько задумливо, – мав я колись оту чудну пристрасть віршування. Може, й смішну й дурну пристрасть. Отож так мені тоді писалося.

– І щось було в тих листах про зелену підлогу?

– В першому, – сказав він і звівся. – Але це, доню, так: спогади старого чоловіка. Смішні вони, правда?

– Чого ж смішні? – сказала Мирослава, зводячись і собі. – Мені здається, що я все це добре розумію.

– Я зразу здогадався, що ти розумничка, – стиснув він їй руку вище ліктя. – Ходімо, бо нас мати зачекалася…

Ванда й справді їх чекала. Застигла у вікні з якимось трохи скам’янілим і спантеличеним виразом і дивилася, як зійшлися біля тюльпанової клумби ті двоє. Дочка спершу трохи соромилася йти, але пішла до нього на її домагання, і, здається, вони не шукали слів для розмови. Видно було, що дівчина вряди-годи сміялася, і Ванда дивувалася, що смішного міг розказувати їй той, котрий поки що ні разу не пожартував у розмовах із нею, Вандою. Але, очевидно, не жартував він і з дочкою, бо обличчя мав серйозне, хіба трохи оживлене; зрештою, дівчина могла сміятися через дівочу в її віці вдачу. Ванда на момент приплющилася, бо кольнуло їй у серці, відтак обличчя їй зблідло, а вуста потемніли: тиху тугу наразі відчула. Коли ж розплющилася, вони йшли вже стежкою, попереду дівчина, розсміяна й задоволена, а позаду так само маленький, трохи зігнутий батько. Вийняв хустку і по-старечому втер лисину, аж Ванда за вікном усміхнулася, хоч серце їй і далі нило.

– Коли твоя ласка, заграєш мені зараз, дочко, – сказав Сильвестр, коли вони простували додому. – Яка в тебе програма?

– Дві елегії: Масне і Лисенка. Потім «Білі ночі» Чайковського і «Експромт ля- бемоль мажор» ІІІуберта.

– А «Прелюдії» Степового не знаєш?

– Трохи підзабула. Але з нотами зіграю.

– Будь ласка, – сказав він сердечно. – А що граєш для себе?

– Е, всяке, – махнула вона рукою. – Що під руку підпаде.

– Під руку чи під настрій?

– А це все одно. Заграєш і приходить настрій.

– Може, й так, – згодився батько. – Дуже насідає на тебе з музикою мама?

– Ще й як! Але з мене, певне, не вийде піаністки.

– Чому ж так?

– А тому, що я надто піддаюся настроям. А тут треба довбати. День і ніч одне і те ж. Чи весело тобі, чи сумно, а довбай!.. У грі основне, як каже мама, техніка, а не настрій.

– Є мистецтво, в якому основне – настрій, – сказав серйозно батько.

– Це ж яке, – аж повернулася Мирослава, – чи не поезія?

– Еге ж, поезія. Поезія – мати всіх мистецтв.

Він зирнув убік, де проглядала крізь штахетини паркану річка, поблискувала вона золотим рябинням, плесо ж було обрамлене у зеленій рамці. Пройшовся вітер і зашумів листом, і стежка від тіні, що набігла на неї, теж зазеленіла, так само й цілий світі шматок неба і простір між деревами. Вулицею йшла якась дівчина, але ця була в жовтогарячому платті і розходилося воно дзвоном, наче розцвіла на околиці запізніла кульбаба. От-от мала злетіли зі своїми роздутими спідницями і залити небо ясним золотом. Він подивився на другу дівчину, ту, яка йшла перед ним і в якої було половина його крові. Побачив, що вітер звіяв із чола (напівобернулася до нього) волосся і що обличчя її напрочуд лагідне й просте, а очі (зирнула на нього) повні травня й ласки, того, про що він і думати забув. І подивилася на нього ця дівчина з легкою півусмішкою, такою, як цей вітер, що наскочив на них, і ясною, мов шмат неба поміж зеленого гілля.

– Чи згадувала коли мене, доню? – спитав він тихо.

Мирослава всміхнулася.

– Звичайно, – мовила легко. – Це ж я повісила отого портрета у вітальні, його знайшла тітка. Аполінарія. Знаєте, де він був? У бильці діжка у Аполінаріїній кімнаті – це мама його туди засунула?

– Звісно, мама, – спроквола сказав батько і незвідь від чого засумував.

Вони зайшли до вітальні і змушені були зупинитися. Посеред кімнати стояв засланий білою скатертиною, накритий на три персони стіл і темніла пляшка «Мускату» з Червоного Каменю. Ванда несла з кухні закуски: ковбаса, голландський сир, рибні консерви. Вона розставила все це по скатертині спокійно й неквапно.

– Ви тут посидьте. – сказала вона, – а я перевдягнуся.

– О, і я також, – сказала Мирослава. – Коли вже парад, то парад.

– Ти й так гарна, відповіла трохи смутно Ванда. Парад потрібен нам, старим. Але коли бажаєш, будь ласка.

Сильвестр пішов і собі вдягти піджака, а коли повернувся, Ванда вже сиділа за столом у темній сукні, обличчя її біліло – було підпудрене.

– Це все схоже на сон, – сказав він. Чомусь весь час згадую оті мої, може, й справді дурні листи віршем. Згоджуюсь з тобою, вони були блаженні і сентиментальні. Але знаєш, що мене дивує?

– Тебе нічого не повинно дивувати, – перебила Ванда. – Ти старий чоловік, а готовий розчулюватися з кожного випадкового збігу і з кожної власної ілюзії. По-моєму, ті твої листи я й не прочитала як слід, не до того мені було. Вкинула їх у грубу, бо не бажала, щоб вони залишалися вдома: а що, коли б мене знову потрусили? Не до сентиментів мені було, бо залишалася з дитиною і з тавром дружини ворога. Не легко в цьому світі жити із таким тавром. Отож давай і тепер покинемо ці сентименти – для дочки все це робиться, – вона махнула на стіл.

– Маєш рацію, – сказав він. – Але я не вмію прикидатися.

– Чи ж тобі це треба? – звела вона брови. – Прикидатися треба мені, а ти живи собі як живеться.

Він потер собі пальцями скроні.

– Ах, Вандо, – сказав. – Я в такому сум’ятті! Не знаю, що й думати!

– Мене починає нудити від твоєї чутливості! – різко сказала Ванда.

Він скинувся, наче його вдарено, і замовк. Замовкла й вона, і вони завмерли один супроти одного, неприродно випростані й задубілі. Здається, від того й у кімнаті потемніло, і все повилося смерком чи й припало курявою. Мирослава затримувалася, а між ними не було