Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– Ні, – відповів Сильвестр. – Ми тільки познайомилися, вона спитала про щось у матері; здається, про якісь папери, вибачилася й відійшла.

– І ти запам'ятав те на все життя? – трохи глумливо спитала Ванда.

– Як можна таке казати, мамо? – здивувалася Мирослава. – Це ж була сама Леся Українка!

Ванда хотіла щось підказати, але стрималася, тільки випила своє вино якось відразу, хильцем. У неї на вустах усе ще лежала іронічна всмішка, але видно було, що вино, сутінки й м'яка Сильвестрова мова, а може, й захоплення дочки подіяло й на неї, і вона також відтанула, навіть скинула раптово віями, і її очі вже не здавалися малими.

– Кожен мас в житті свою казку, – сказала вона.

– І не чудово, мамо, – сказала Мирослава, – бо що людина без казки?

– Людина без казки це людина без любові, сказав Сильвестр, знову наливаючи вино.

– Мені досить, сказала Ванда.

Сильвестр потримав уже не потрібну пляшку, а відтак поставив її на стіл.

– Сам можеш пити, – милостиво дозволила Ванда, дивлячись на нього впритул. – Ти ж бо чоловік…

Він налив тільки на денце келиха, рівно стільки, скільки було у Вандиному. Тоді й прозвучав голосний, трохи негнучкий Вандин голос:

– То ти заграєш батькові, доню?

Мирослава відразу ж підхопилася і рушила гінко до фортепіано. Її жовта постать падала в сутінку. Мати встала й собі, ввімкнула настільну лампу, що стояла на інструменті, і світло залило помережаний чорними знаками нотний зошит. Дівчина помірно-сумно заграла «Елегію» Лисенка, спершу напівголосно, а тоді перейшовши на півтихо. Потім музика почата наростати, гучнішати й міцнішати, а тоді знову стишилася і зійшла на тихо. Зросла вдруге, зростивши ту ж таки високу хвилю, і знову почала затихати. Ванда шумко перегорнула сторінку, і Мирослава почала грати варіацію тієї-таки мелодії. Музика пасувала до цього вечора, навіть до їхньої розмови і до далекого батькового спомину. Можливо, колись давно, подумала Мирослава, цю ж мелодію з тим-таки почуттям слухала в авторському виконанні й Леся Українка – вона напевне відчувала те саме, що вони зараз. Сильвестр сидів, відсунутий від Ванди и дочки, в глибині сутінку і пізнавав чудову спорідненість із цими двома, так густо облитими жовтим світлом від настільної лампи. Не зміг утриматися й потягся до вина, неквапно допивши його. Все його тіло наповнилося відчуттям невимовної розкоші, а очі слізьми, і він не так уже сприймав музику, як виповнювався нею. Долинала до нього ясна пречистість музичних фраз, збуджуючи в ньому кожен нерв. Через це музика тривала в ньому й тоді, коли Мирослава закінчила грати, мати тихо зауважувала дочці ті кілька помилок, яких вона допустилася. Після того дівчина зіграла «Білі ночі» Чайковського і «Експромт» Шуберта, і всі ці три п'єски якось дивно змішались у Сильвестровій душі.

– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.

Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…

– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.

Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.

– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.

– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…

– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.

– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.

– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.

– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.

Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.

ї жовта сукня сяяла в сутіні.

– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.

– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!

Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.

Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.

– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.

– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.

– Ходімо, я тобі постелю.

Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.

Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.

– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.

– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.

– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.

–