Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук
– Боже мій, – прошепотів він, – невже й справді існує це диво – рідний дім?
І ніби на підтвердження цього почув у вітальні легкі, шарудливі кроки. Ванда різко відчинила двері, а що він повернувся в її бік майже перестрашено, всміхнулася.
Ця кімната у нас порожня, – сказала вона. – Якийсь час тут жила моя тітка Аполінарія, чи ти її пам’ятаєш?
Здається, він пам’ятав Аполінарію, але вони мало з нею спілкувалися. Хіба вона звалася Аполінарією? Чи не Антоніною? Така кругла й маленька, вона жила в Любарі і колись їх навідала.
– Ту й справді звали Антоніною, – заперечила Ванда. – А я кажу про тітку Аполінарію. Худа й висока, з пишним волоссям.
Але в його пам'яті чомусь не існувало нікого високого, худого, з пишним волоссям. Та ні, промигнув якийсь спогад (Господи, подумав пін, невже я так багато позабував?). Він хитнув головою, бо негречно було не пам'ятати рідної тітки власної дружини.
– Чудна в неї була доля. – сказала Ванда. – Зовсім була самотня, от ми її й прихистили. Зрештою не довго вона в нас і прожила.
Тоді він побачив, то в цій кімнаті є одна річ. Змінна і буденна, як час і вода.
Календар тут повісила Мирослава, сказала Ванда. Каже, що їй приємно сюди заходити й відривати щодня по листку
Вона знову всміхнулася, а він побачив: і справді, календар показує сьогоднішній день і теперішній рік: двадцять п’ятого травня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року.
– Подати тобі їжу сюди чи підеш на кухню? – спитала Ванда, і в її голосі прозвучало щось знову-таки знайоме, але також забуте.
Рушив просто в розхилені двері, пішов через вітальню, і доки переходив кімнату, встиг подумати, що цей дім, зрештою, не покидав ніколи. Возив його з собою, тримав в уяві, як розкладену книгу чи дитячий набір кубиків, і весь час будував і валив його у власній душі. Раптом згадав, що один із листів віршем, посланий сюди, був саме про те, як складає він ув уяві їхній дім. Кожна людина, здається, писав він, мусить мати в душі відчуття рідного дому, навіть коли він сам чи хтось сторонній навіки його зруйнували. Кожна людина, писав він у тому першому своєму листі сюди, коли ще не зовсім вона зневірилася, мусить носити з собою оту скриньку із кубиками. Бо як тільки випаде їй вільна хвилина, вона може стати навколішки, вийняти зі скриньки кубики і почати будувати. Вона нічого, писав він, в такий спосіб, тобто свого дому, не збудує, але вона збудує собі натомість надію. Надія, здається, завершив він того першого листа, – це також відчуття рідного дому, це, зрештою, спроба побороти власну зневіру. Диво, однак, не в тому, думав він, а в тому, що надія, з'єднавшись із вірою, часом народжують любов. Але й любов у цьому світі буває, як самотня жінка з листком календаря в руках.
Він переходив сінці, що вели до кухні, і раптом уявив собі ту темну тінь із листком календаря у пальцях.
– Сьогодні понеділок? – спитав він раптом у Ванди.
– Але ж, Сильвестре, – сказала за спиною в нього Ванда, – ти ж дивився оце щойно на календаря.
3Кухонний стіл Ванда заслала на двох, і він мимоволі те відзначив.
– Сідай, – кинула недбало і поклала на тарілки по два підсмажених яйця.
– Боявся, що не застану тебе, – сказав він, обережно надбираючи жовток срібною ложечкою.
– Сьогодні у мене вільний день, – сказала Ванда. – Маю уроки чотири дні на тиждень.
– Все в тій самій музичній школі?
– А то ж де? Коли вже якось приладнаєшся до життя, мусить бути все те саме.
– Вони їли якийсь час мовчки.
– Чудовий хліб, – сказав він.
– Хліб як хліб, – відказала Ванда.
– Е, не кажи, – відповів палко. – Вік такого не їв!
І справді їв якось по-новому. Ванда те мимоволі відзначила, може, трохи й пожадно.
– Тобі не мало два яйці? – спитала.
– Мені ніколи нічого не буває мало, – відказав він. – Тому я й вижив, – він їв якийсь час мовчки, а тоді довершив. – Задовольнявся тим, що було мені дано.
– Не забув філософствувати? – спитала Ванда, позирнувши на нього з-під приплющених повік.
– Ах, вибач, забув, що ти цього не любиш, – похопився він. – Але мені здалося, кажу річ житейську.
– Де збираєшся влаштовуватися? – спитала Ванда.
– Де доведеться.
Вони знову їли мовчки, доки не запили яєчню кавою. Тоді подивилися один на одного десь так, як при зустрічі
– Хочу викласти тобі умови, на яких у нас житимеш, – сухо сказала Ванда.
– Можеш не робити того, – тихо мовив він, – бо я наперед на все згоден.
– Шлюб свій ми не поновлюватимемо, – сказала вона категорично.
Він хитнув.
– За квартиру ти мені не платитимеш, а оскільки ми столуватимемося разом, даватимеш на їжу.
Він знову покірно похилився. Тоді вона незручно випросталася і покрутила шиєю, наче їй муляв комірець.
– І ще одне, найважливіше, – сказала вона. – Дочка наша повинна думати, що ми живемо як чоловік та жінка.
Він скинув запитально бровами, але вона на нього не дивилася. Тоді він знову відчувся Вовчиком-братчиком, саме тим, що, кульгаючи, іде поруч із санками: здається, йому дозволено було покласти на ті санки другу ногу. Але від того йому стало не легше, бо мусив перебирати задніми двома, а це куди незручніше, ніж кульгати на трьох. Ванда шумко звелася й почала складати тарілки.
– Оце все, що я хотіла тобі сказати.
– Я на все згоден, – тихо мовив він. Однак і далі запитально на неї дивився, і вона роздратовано смикнула плечем.
– Щось тобі не зрозуміло? – спитала.
– Та ні, ні, – миттю зів'яв він і підхопився з-за столу й собі. – Хотів сказати… Але хай, я на все згоден.
– Ми повинні, поки не прийде Мирослава, з'ясувати свої стосунки. Що хотів сказати?
– Та нічого особливого, – мовив він похватцем. – Просто я ще нічого не знаю… Але коли тобі треба моя допомога…
– Гадаю, що в тому не буде потреби, – згорда обірвала його Ванда. – Жінка, яка прожила