Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– То що ти про це? – швидко перебила його Ванда.

Він стенув плечима і промовчав.

– Я мала право відмовитися від тебе і зробила так: думала про Мирославу, та й самій треба було жити. Зрештою, коли казати правду…

– Не сподівалася, що повернуся. – сказав він.

Вона звела в німому русі руки й опустила їх.

– Я сам не сподівався, що повернуся, – тихо сказав чоловічок.

– Маєш мене зневажати, – сказала жінка. – Бо чого сподіватися від тієї, що відступилася від тебе і зреклася? Ванда говорила голосно, дерев'яним голосом.

– А листи мої одержувала? – спитав чоловічок.

– Тільки кількоро, – смикнула вона плечем. – П'ять. І всі чомусь віршем.

Він почав червоніти на тому стільці, аж доки не запалав.

– Я тобі не відповідала на них з тієї ж таки причини, – сказала Ванда.

– Я здогадався, – шепнув чоловічок.

Ванда звела голову, вії їй тремтіли, а вуста нервово підтислися.

– Не знаю, чого до тебе прийшов, – заговорив чоловічок, зовсім не нітячись. – Знаю, що ти від мене відмовилася, здогадався, та й, здається, не можна було тобі інакше. Але людина, вийшовши у світ, має кудись податися. В кожного має бути хоч якась власна домівка, мені й виписуватися кудись треба було – не можна просто так. А я, сама знаєш, жодного іншого місця, де б міг зупинитися, не маю, ну, хоч би для того, щоб узяти паспорт.

– А твій брат?

– Нема вже мого брата, – ледве рухнув вустами чоловічок.

– А його жінка, твоя братова?

– Немає уже й братової. Дітей у них, сама знаєш, не було. А коли б і були…

– Виходить, я твоя єдина родичка? – так само незручно спитала Ванда.

– Ні. не єдина. Є ще й дочка. До речі, де вона?

– В школі.

– Вона ще вчиться в школі?

– Звичайно. Кінчає десятий клас. Хіба забув, скільки їй має бути років?

– Та ні, я пам’ятаю. Чи дозволиш мені з нею зустрітися?

– Про такі речі дозволу не питають, – сказала Ванда і випросталася на стільці.

– Минуло стільки часу, – сказав чоловічок, дивлячись на світлу пляму вікна.

– Я ішов оце по вулиці, дивився на річку, на греблю і все дивувався.

– Чому ж ти дивувався?

– Дивувався, яке все змінене, а водночас однакове. Дивувався, що таки довелося все знову побачити. Дивувався, що все це може ще існувати.

– Чудні речі кажеш, – буркнула Ванда.

– Може, й чудні, – сказав він. – Не маєш турбуватися, сама знаєш: я не нав'язливий. Досить тобі сказати слово.

– То куди підеш? – трохи гостро озвалася Ванда. – Сам сказав: ні кола в тебе, ні двора.

– Світ широкий, мовив він байдужо. – Кудись піду…

Ванда скривила вуста і знову почала оглядати залитого сонцем чоловічка з його недоладно новою одежею і занадто лискучими черевиками.

– Де твій папір про звільнення? – спитала раптом.

Він знову заметушився, лапаючи себе по кишенях, нарешті висмикнув портмоне, витяг напір і подав його Ванді.

Відвела папір від очей, як роблять далекозорі. Читала, а він тим часом міг оглянути кімнату. Все й досі плавало в тумані, але з того туману почала випрозорюватися одна річ і друга. Етажерка із різьбленими фігурками, стара шафа із пальмовим віттям і з придибашками. Старе фортепіано з відкинутою покришкою: можливо, перед його приходом Ванда награвала – клавіші були барви слонової кості. Збоку стояв стелаж із чорними шкіряними корінцями, на стінах фотокартки Вандиних батьків. Його погляд вихоплював з рожевого туману одне чи інше; зрештою, здригнувся: на стіні висів мальований портрет його самого. Давно-предавно забутий портрет, ніби й не він то був. Ванда знову якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, і він кинув очима на неї. Але жінка все ще читала папір, і знову випливло перед очі фортепіано, і йому раптом побачилося, як по жовтих, слонової кістки клавішах побігли білі, виплекані руки, і він змушений був рипнути зубами, адже мимоволі почав пригадувати й усе інше. І знову зволожіли очі. І це було так дивно, адже зовсім не час було розчулюватися. Покрутив головою, бо виглядав смішно зі своїм розчуленням – не мав права поки що піддаватися сентиментам; просто зайшов у цей дім і веде ділові переговори зі своєю колишньою дружиною. Ось зараз Ванда прочитає його напір (навіщо він їй?), і вони чемно погодять: коли є в неї змога, то він перебуде тут кілька днів, поки прилаштується; ще він хоче (аж дуже хоче!) побачити дочку, але чи матиме та дочка від того якусь радість, коли дівчина його зовсім не знає, та й він її – між ними довга часова прірва. Він спробував зосередитися, зібратися, повестися мужньо й невимушено, аж раптом відчув, що тиша, яка запанувала в кімнаті відтоді, як Ванда почала читати його папір, затяглася. Кинув очима й побачив: його колишня жінка дивиться на нього вже не так відчужено.

– Отже, тебе визнали невинуватим? – спитала вона з якимсь дивним тремом у голосі.

– Так виходить, – обізвався він. – А ти гадала інакше?

– Яке це має значення, що я гадала. Тут якось не зовсім зрозуміло написано.

Він дивився на власного портрета на стіні. Все те дивно йому було бачити такого незнайомого самого себе.

– Дивуєшся, що не зняли твого портрета? – почувся ніби віддалений Вандин голос. – Він хитнув, бо таки не міг відвести погляду.

– Це Мирослава так захотіла, – сказала. – Зрештою, вона ж не безбатченко. То які твої плани? – вона звела кінчики пальців, а тоді почала похрупувати кісточками.

– Не хочу бути нав'язливим, – повторив він. – Але коли твоя ласка, то я б у тебе кілька день, поки влаштуюся, перебув. Зрештою, як скажеш, так і буде.

– Що я можу сказати? – мовила Ванда і раптом встала. Перейшла негнучкою ходою, ніби застоялися в неї під час сидіння ноги, через кімнату і відчинила двері.

– Оця кімната в нас вільна, – сказала. – Пам’ятаєш, ти любив тут працювати.

Він зирнув у напрямку відчинених дверей і побачив крізь них ще одне, так само залите сонцем вікно.

І тільки тоді відчув, що й справді не тільки вдвох перебувають вони в цьому домі – існує ще й третє. Якась частина їхнього колишнього минулого, те,