Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

притишеними голосами розмову, якої їй довіку не зрозуміти, ввірватися і сказати своє слово, щоб вони перестали бути такі насторожені й тривожні, щоб мати, зрештою, не проганяла тітки Аполінарії з дому: а коли інакше не можна, хай живе у них безпаспортно і безпрописно, бо, хоч яка вона невелика, а відала: коли хтось відходить самотньо по порожній, болотистій, розквашеній дорозі – це щось умирає у світі, це щось умирає в душах тих, хто цю людину знав і любив: адже смерть того, кого прийняв у своє серце, – це часточка смерті власної. І їй стало так чогось страшно, так самотньо в цій блідій порожній кімнаті, куди все-таки вдерлася незримо негода, що вона не витримала, розчинила рвучко двері і стала на порозі, а дві жінки, що схилилися одна до одної, здригнулися й повернули до неї якісь неживі, синюваті обличчя.

– Що, доню? – спитала Ванда.

– Я хочу бути біля вас, – тихо проказала дівчинка.

– Ну, звичайно ж, – тепло мовила Аполінарія. – Не знаю. Вандусю, чого ти її відсилала? Може, заграєш нам?

– Ні, – крутнула головою Мирослава. – Я хочу біля вас посидіти.

– А може, дозволите заграти мені? – всміхнулася Аполінарія і встала із стільця.

– Ви вмієте грати? – зчудовано спитала дівчинка.

– Колись уміла, – сказала Аполінарія і пішла до фортепіано. Підняла покришку й погортала поставлені на підставці ноти.

– Ну, хоч би це, – сказала й торкнулася клавіш.

Грала так, як той, хто колись умів добре грати, але в кого вже задерев'яніли пальці. І від того ще більший жаль охопив Мирославу. Вона зирнула на матір, обличчя в неї було жовте, а на вустах завмерла також жовта усмішка. Тоді дівчинка сплела пальці, і хрумкнула ними, і прикусила долішню губу, а кімната все ще наповнювалася звуками – дерев'яними кульками й кубиками, від чого дівчинці стало ще самотніше й печальніше, ніж там, у порожній кімнаті, повній невидимого дощу.

15

Наступного дня, коли Мирослава повернулася зі школи (в немузичний день), тітка Аполінарія зустріла її з таємничим, майже урочистим обличчям: очі її аж поблискували від збудження.

– Що я знайшла. Мирославо, що знайшла!

– Що ж ви знайшли?

– Це тобі буде цікаво, сказала Аполінарія. ведучи дівчинку в свою кімнату. – Бачиш, я маю деякі негарні звички, наприклад, мушу відкрутити те. що відкручується, і зазирнути туди, куди зазирається. Капосні звички. І от я прибирала в себе в кімнаті…

Вони саме зайшли до кімнати, Мирослава побачила, що з ліжка із залізними бильцями знято дужку, ту, що в ногах.

– Я її зняла, хоч була забита туго, вночі мені там у ногах щось порипувало, сказала Аполінарія. Пішла в кінець ліжка й покивала звідтіля пальцем.

– Ходи сюди! – шепнула.

Мирослава підійшла й побачила, що в порожнині ніжки щось є й справді ніби скручений у трубку картон.

– Дивися це чудо, – урочисто проголосила Аполінарія, і витягла шматок цупкого полотна. Згорток розгорнувся, і Мирослава побачила намальованого олійними фарбами чоловіка. Їй аж кров прилила до обличчя, та й повітря не стало, з такою пожадливістю вдивлялася вона в зображення. Обличчя було знайоме, навіть дивно знайоме, вона б сказала – знайомо забуте: саме це обличчя вона останнім часом хотіла собі уявити – чоловік із глибокими пролисинами, глибокі розумні очі з якоюсь тихою печаллю дивилися на світ, а м'які, майже безвольні вуста ледь-ледь здригнулися н застигли в несміливій усмішці. Мав іще чоловік прямий рівний ніс і трохи запалі від худизни щоки.

– Це твій батько Сильвестр, – сказала Аполінарія. – Я його мало знала, може, кілька разів бачилися, бо ми, сказати відверто, не контактували – на те були свої причини. Тобто кожен жив своїм життям, але в мене така пам'ять, що досить раз побачити людину, і я її вже ніколи не забуду. Ти його теж мала б пам’ятати.

– А я й пам'ятаю, – самими вустами шепнула Мирослава.

– Отакі, бач, речі! Мені не годилося, звісно, зривати цієї дужки, але, признаюся, мене до тієї дужки весь час тягло. Їй-бо, тягло: ну, не можу я не відкрутити того, що відручується, і не зняти те, що знімається…

– Покажемо нашу знахідку мамі? – спитала Мирослава.

– Але давай поміркуємо. Не думаю, щоб твоя мама не знала про цей портрет, бо хто б його туди заклав? Не думаю, що вона дуже зрадіє, коли довідається: цей сховок ми знайшли. У вас фотокартки його зберігаються?

– Я не бачила, – безпомічно сказала Мирослава.

– Отож! – загадково підморгнула Аполінарія. – Не думаю тож, що мати схвалить те, що я показала нього портрета тобі. Тямиш?

– Так, – сказала Мирослава. – А мені цього портрета дасте?

– Аякже, – сказала Аполінарія. – Для того я тобі й показала: ця річ належить не мені, а тобі. Отже, тобі вирішувати, що робити: чи сховати як було, чи, може, забереш його до себе і десь там у себе переховуватимеш.

– Заберу до себе, – сказала Мирослава. – Хоч я б хотіла взяти його в рамку й повісити на стіні.

– Колись так і вчиниш, – мовила Аполінарія. – А тепер пожалій мене, бо мама твоя за ці штучки може мені й на двері показати.

– Як це? – не зрозуміла Мирослава.

– Щоб я не совала носа, куди мені не належить. Бери!

Мирослава взяла полотно, відвела його на простягнутих руках: усе тепер стало на місце. Той чоловік, якого вона гак часто згадувала, знайшов нарешті своє обличчя, воно ніби випрозорилося з небуття і навіки увійшло в її свідомість. Дівчинка знала, що відтепер житиметься їй легше, відтепер у її життя ввійде те, що було звідти печально вийняте, те, що мусить складати частину її світу: вона аж засміялася тихо.

– Чого смієшся? – запитала Аполінарія.

– Це я від радості, – відповіла Мирослава. – Я така вам вдячна, така вдячна!

– Я тобі друг! – проголосила Аполінарія. – Було б мені куди легше, побачивши цю штучку, заховати її назад. Тоді ніхто на мене не сердився б, але знаю, що в мене є друг, і я відчуваю перед ним моральне зобов’язання.

– А що таке моральне зобов’язання? – спитала дівчинка.

– Це коли думаєш, щоб було добре не тільки тобі. Не зовсім розумію твоєї матері, яка приховує від тебе якісь складні