Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Вона озирнулася, бо їй здалося, що хтось за нею підглядає. Але вікна їхнього дому були сліпі, затягнуті гардинами й фіранками, а вулиця порожня. Тоді вона тихенько підступила до драбини, що вела на горище, і обережно стала на вогку, аж зелену від моху приступку. Взялася рукою за цвіле, мокре дерево і, затримуючи дихання, почала повільно підійматися. Руки в неї стали брудні, але вона на те не зважала. Пірнула в розчинені дверцята горища і вдихнула в себе той особливий запах, яким пахне їхнє горище: запах бляхи, пороху, застояної води, старих речей, а ще більше – запах осені. Дівчинка пішла, ступаючи навшпиньки, щоб не гупати, в куток. Там стояв старовинний стілець з поламаною спинкою і лежало старе, чоловіче, очевидно, батькове пальто. Відгорнула полу того пальта, провівши перед цим по ньому пальцем. Вийняла різьблену скриньку, випиляну в 1888 році, і взяла свою ляльку. Лялька була сумна, безживна й холодна. Тоді вона сіла на стільця, пригорнула ляльку до грудей і почала колисати її, приспівуючи колискову, яку знову-таки придумала сама.

Невдоволення, яке відчула колись Мирослава, коли тітка Аполінарія переселилася в їхній дім, не було глибоке: стара жінка зуміла швидко завоювати її серце. Перше, що їй удалося: не заважала нікому жити власним життям, тож непомітно вписалася в ритм, що панував у домі. І хоч прожила вона в них недовго. Мирослава вже й уявити не могла, що раніше було інакше.

Тепер вони часто збиралися вечорами у вітальні, зрідка прибігала тітка Марися Шара, тягнучи за собою незмінного хвостика – Владека. Вони сідали за чай, фруктовий, з вишневих чи сливових гілочок, і рідко коли справжній. До чаю подавалося варення, також вишневе чи сливове, і коржики. І хоч Мирослава тільки витискала їх з тіста, Ванда незмінно казала, тримаючи ледь помітну всмішку, що випікала їх таки її донечка й просила не судити, коли щось не так. Владек при цьому дивився на Мирославу трохи зчудовано, а вона опускала очі й бурмотіла, що не пекла вона тих коржиків, бо не вміє. Але атмосфера за столом завжди бувала затишна: підіймалася від філіжанок запахуща пара, м’яко хрумало під зубами печиво, старі, ще бозна-якої давності срібні ложечки зачерпували червоного варення; Мирослава виловлювала вишню і обережно клала її до рота. Не поспішала запивати, хоч вишневий чай подавався до вишневого варення, а сливовий до сливового, а завмирала й насолоджувалася ніжним смаком. Чи не тому такі вечори вона називала вишневими чи сливовими, і далеко згодом, коли вона стола доросла і мала вже власного сина, вона розповідала не без сентименту авторові цієї книги про ті вишневі чи сливові вечори. Жінки тоді розмовляли, але не голосно, часом перебиваючи одна одну: саме в такі вечори вони заговорювали часом про минулу свою молодість та юність, згадували імена якихось давно померлих людей, Мирославиннх чи Владекових родичів. Діти слухали ці балачки спокійно: Владек, здавалося, трохи нудьгував, але це тільки на перший позір, бо пізніше, в дорослому віці, він також згадував про ті вечори в розмовах з автором цієї книги із сентиментальним замилуванням, скептично ж він усміхався, бо того вимагав його вік та й становище єдиного чоловіка в тому маленькому світику. Тоді Мирослава на нього трохи й сердилася, бо цей настрій, смак і запах вишні або й сливи, оця легка пара, що здіймалася від філіжанок й оповивала обличчя чаювальників, оці м’які, виглажені, заспокоєні обличчя жінок, оці майже незрозумілі розмови, адже дорослі говорили, враховуючи присутність дітей, натяками, яких ті ще не могли зрозуміти, оці спогади про дріб'язкові, зрештою, речі раптово осяювали. вихоплювали з темряви минулого клаптики колишнього життя – ніби вривалися до них сонячні кадри а чи фрагменти якихось фільмів, що тільки й живуть, що у пам'яті. Мирослава знала ці історії, але не відчувала їх; зрештою, не в історіях суть, а в тих вишнево-сливових сутінках, в тій атмосфері, що їх оточувала, в отому затишку, якого всі прагли, в отій, зрештою, делікатності, при допомозі її вони оминали спогади важкі й болющі – в усьому цьому прочувалася непорівняна музика і, здається, саме за відчуття цієї музики Мирослава такі вечори любила. Затишно було, й коли тітка Марися зі своїм хвостиком Владеком Шарим не приходила, тоді вони не пили чай так урочисто, тобто він був, але без варення та печива; часом вони читали вголос, тобто читала Мирослава, а жінки щось робили: Ванда плела, а Аполінарія щось зашивала чи церувала. Але й тоді в домі пахло тонко вишнею чи сливою, і голоси ставали спокійні й неголосні, дорослі часом переривали її читання і про щось поміж себе заговорювали. Мирослава сердито зводила очі й лагідно обурювалася, на що вони поспішно розмову уривали і знову слухали. Часом читала Аполінарія, наклавши на очі великі, явно не свої окуляри, ті вряди-годи смішно сповзали на носа; згодом Мирослава довідалася, що то окуляри чоловіка, з яким тітка жила після війни і який помер. Аполінарія читала куди ліпше від Мирослави, голос у неї був дужий, з інтонаціями, а саме читання Аполінарія підкріплювала часом виразним жестом.

Отак вони й жили. Єдиний тягар, який несла в душі дівчинка, були оті секрети, в які втаємничувала її тітка Аполінарія; їй, Миросливі, щемко було думати, що тітка все ще ходить на жебри і що вони разом матір обдурюють. Тому вона аж зітхнула полегшено, коли Ванда помітила оте підкидання до сімейної скриньки грошей. Вона насупилася і в присутності Мирослави гостро зауважили про це відкриття Аполінарії.

– Хіба я так багато кладу? – хитро примружилася Аполінарія.

– Не в тому річ, – все ще хмурилася Ванда. – Звідкіля ви ті гроші берете?

– Таж не краду! – обурилася Аполінарія.

– Не крадете, а просите, – сказала Ванда безапеляційно. А в нас була тверда домовленість…

– Я не порушую нашої домовленості, – перебила її тітка, спохмурнівши й собі, – Мирослава аж рота розтулила, слухаючи ту балачку, – стара увіч казала неправду.

– Де ж берете гроші?

– Конче звітувати? – тітка Аполінирія дивилася нові Мирославу, в куток.

– Такі речі я мою знати!

– Гаразд, але тоді попросиш у мене вибачення, – згорда повіла Аполінарія. По-моєму, я вже казала, що трохи відклала собі на похорони. Оце і є ті гроші…

Ванда почервоніла.

– Але ж, тьотю… – сказала.

– Стривай, дай доказати. – Аполінарія розстебнула гудзика біля шиї,