Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– То як же ви даватимете мамі гроші? – спитала вона.

– Значить, згоджуєшся? – хитнула головою Аполінарія. – Це дуже просто. Я підкладаю потрохи гроші у вашу коробочку, де їх тримає твоя мама.

– І вона цього не помічає? – здивувалася Мирослава.

– Поки що ні, – засміялася тітка. – Правда, й підкладаю я мало, бо дуже мало у мене тих грошей є.

Підсьорбнула якось смішно носом, і стала така дивна, ця тітка Аполінарія, така розгублена й безпомічна, що в Мирослави здригнулося серце. І дівчинка раптом подумала, що ця тітка з її невеликими хитрощами, з її кумедними і справді нешкідливими таємницями теж десь така сама, як і ті нічні істоти, котрі ховаються, котрі шарудять скрадливо и шепочуть потаємно, скрадаються, що вона, ця тітка, здається, така ж. як і її, Мирославнн, прнятель-вуж, котрий п’є принесене йому молоко, а навзамін тільки й може відплатити, що самою приязню; що тітка Аполінарія також жалюгідна, бо вона в цьому світі не живе, а тримається на хиткій павутині, як сумний осінній павучок із бабиного літа – його гонить вітерець долі й він пливе й сідає гам, де може зачепитися, зривається і знову пливе, нікому не шкодить і нікому не вадить, але сіє сум, і той сум і є жовтуватий, теплий жаль, бо коли б не було того жалю, не зміг би й жучок існувати. Аполінарія сиділа проти дівчинки якась змінена, застигла, змаліла, упокорена, ніби чекала на її вирок, ніби від того вироку мало залежати її «бути чи не бути», а вона так хотіла зачепитися за міцнішого куща, що його не зруйнує вітер і якого не розмиє дощ. І Мирослава раптом пожаліла цю нещасну, чудну жінку, яка чомусь відмовилася жити так, як усі люди, і сама себе кинула в оту прірву самотності, з якої годі видобутися, яка, зрештою, тільки тим і вміла втримувати свою гордість, що упосліджувалася. І от раптом вона стала сам на сам супроти старості, супроти самотності, супроти бездахості, супроти безрідності й бездітності, і віддала себе в залежність їй, Мирославі, маленької людинки в цьому світі, кволої й так само самотньої.

Кожна людина мас свої химери, дитинко, – сказала Аполінарія, – і часто ці химери – суть наша, без них ми як дерево без листя. Може, хай вони будуть, га?

Мирослава не зовсім зрозуміла цього мудрування, але вона збагнула інше: оця тітка Аполінарія належить до істот, яких треба жаліти, а раз так, вона, Мирослава, прийме її в свої друзі.

– А що буде, коли мама помітить ті ваші підклади? – спитала дівчинка.

– Буря й грім, – підтисла долішню губу Аполінарія. – Але тобі ж не обов’язково признаватися, що ти про це знала.

Мирослава знову подумала: ні, їй не все тут подобалося.

– А як ви дізналися, де мама тримає гроші? – спитала вона.

– О, – зокруглила очі тітка Аполінарія, – з цього у вашому домі секрету не роблять.

Після тієї розмови з тіткою Аполінарією Мирослава вийшла в садок із якимсь не зовсім пояснимим смутком. Стояла вогка тиша пізньої осені; дерева майже обезлистилися. городик був порожній, навіть гарбузи з нього прибрали, стриміли тільки сухі тички соняшничиння і кукурудзиння. Розмокле чорне гудиння лежало на землі, як умерлі й посохлі змії, і це нагадало Мирославі її вужа – золотовухого, лискучого й доброго, який дивився на неї так, ніби хотів до неї забалакати. Під грушею-дичкою лежало потемніле копійчане листя і валялося кілька зовсім згнилих грушок. Вона підійшла до камінної загорожі, там лежав її черепочок, з якого поїла молоком вужа, в черепочку сіро поблискувала вода.

– Ти спиш, вужику? – спитала дівчинка. – Спиш?

Їй здалося: щось заворушилось у глибині каміння, а може, це приснився вужеві сон. синій, мов ранок, і в тому ранкові синя, як сон, вона, маленька людинка цього світу. І Мирослава придумала собі, а може, й справді почула сипкий вужевий шепіт.

– Приходь до мене, коли тепло стане. Приходь, і ми знову подружимо. Я буду думати про тебе, вужику, сказала дівчинка. Я буду приносити в твій сон молоко, а ти пий його, пий!

– Ти мені вже й зараз приносиш у сон молоко, – почула чи придумала вона сипкий шепіт. І мені від того солодко й печально.

– Чому ж печально, вужику?

– А тому, що це сон. Немає нічого красивішого за печальний і солодкий сон… Бо тоді здається, що виповзаєш із старої шкури і молодий стаєш.

– Хай буде тобі добре, вужику, сказала Мирослава. – Добрих тобі сновидінь.

– До побачення у теплі, дівчинко, – прошепотіло в глибині каміння.

Вона пішла до клумби, так само порожньої, цвів тільки синьо мороз. Нахилила квітку й понюхала: мороз пах вологою прохолодою, на листках поблискували краплини. Вона відпустила стебло, і з листків посипався дощ. Лавка була вогка, лискуча, до дерева приклеїлося кілька жовтих листків. Дівчинка провела пальцем по холодному дереві, обмальовуючи ті листки, а тоді подивилася в небо. Там стояв нерушний сірий кисіль - було те небо порожне. І їй захотілося, щоб з’явився в тій порожнечі великий білий птах, щоб прокричав він їй щось прощальне й тепле, але можна придумати розмову з вужем, який усе-таки був, а не птаха в небі – тепер надто вже пізня осінь. Вона пошкодувала, що не могла придумати собі птаха, що вона не може написати листа і покликати того птаха за листоношу. Не може послати його в краї незвідані, де так само стоїть у порожньому голому дворі чоловік, якого вона не забуває, і так само, як вона, дивиться в небо, так само сподіваючись на птаха. Бо він, той чоловік, давно написав подумки свого листа, але ніяка пошта не хоче того листа їй пересилати: ні земна, ані небесна.

– Давай зробимо так. – прошепотіла Мирослава. – Я шлю тобі листа, тату! Доброго тобі дня! Сьогодні мені смутно, і я маю трохи вільного часу. Вчителька моя захворіла, і я повернулася додому. Скажи мені, тату: можна казати неправду з добрим наміром? Можна бути печальною, коли до того немає причин? Можна плакати, коли тебе ніхто не образив? Можна розмовляти і тими, хто відсутній, або кого нема? Можна любити того, кого не знаєш? Я прийду завтра у цей сад, а ти мені пришли відповідь. Бо коли все те, що я запитала, можна,